Козак Богдан, народний артист України, академік НАМУ

 

Козак Богдан, народний артист України, академік НАМУ

актор, лауреат національної премії ім. Тараса Шевченка - м.Львів



Біографія і творчість

 


БОГДАН МИКОЛАЙОВИЧ КОЗАК — актор, режисер, педагог, театрознавець. БОГДАН МИКОЛАЙОВИЧ КОЗАК — актор, режисер, педагог, театрознавець.

Актор Національного академічного драматичного театру ім. М. Заньковецької. Належить до грона тих заньківчан, які своєю сценічною творчістю формують стиль театру. Понад 100 ролей у його доробку засвідчують широкий діапазон творчих спроможностей у виставах як національної, так і пере- кладної світової драматургії.

Серед зіграних ним ролей — Брянський («Прапороносці» О.Гончара), Моцарт («Моцарт і Сальєрі» О. Пушкіна), Тартюф («Тартюф» Ж.Б. Мольєра), Микола («Украдене щастя» І.Франка), Возний («Наталка Полтавка» І. Котляревського), Яго, Макбет, Полоній («Отелло», «Макбет», «Гамлет» В.Шекспіра), Пілат («Ісус, Син Бога живого» В. Босовича), Петро І («Павло Полуботок» О.Буревія), Меценат («Оргія» Лесі Українки).

Його режисерські роботи («Орфеєве чудо» за Лесею Українкою, «Натусь» В. Винниченка, «Нора» Г. Ібсена, «Жабуся» Г. Запольської та ін.) стали окрасою діючого репертуару театру заньківчан.

Плідна педагогічна діяльність Б. Козака на акторському від діленні у Львівській державній консерваторії ім. М.В. Лисенка (1990—1998) стала особливо помітною, коли за його участі 1999 року було відкрито кафедру театрознавства та акторської майстерності при філологічному факультеті Львівського національного університету ім. І. Франка. На базі цієї кафедри, яку очолив Б. Козак, створено факультет культури і мистецтв, і саме Богдан Миколайович став його деканом. Випускники Б. Козака успішно працюють у театрах Львова, Києва, Івано-Франківська, Дрогобича.

Б. Козак є головним редактором журналу «Просценіум» та Вісника Львівського національного університету ім. І. Франка (серія «Мистецтвознавство»).

Йому належить упорядкування та коментування низки наукових видань, серед яких «Лесь Курбас. Театральні закони та акценти», «Гр. Лужницький. Український театр. Наукові праці. Статті. Рецензії», «Всеволод Мейєрхольд. Мистецтво театру» та ін.

 

Дійсний член (академік) Національної академії мистецтв України (2004)

народний артист України (1988)

професор (1997)

лауреат премії Національної спілки театральних діячів України ім. Й.Й. Гірняка (1997)

лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка (2010)

 

 



1940 —  народився 27 листопада у м. Львові.

1963 —  закінчив драматичну студію при Львівському українському драматичному театрі ім. М.Заньковецької.

З 1963 актор Львівського українського драматичного театру ім. М. Заньковецької (нині Національний академічний драматичний театр).

1971  — закінчив філологічний факультет Львівського державного університету ім. І. Франка.

1978—1989 викладав у театральній студії при театрі ім. М. Заньковецької.

1990—1998 викладав на акторському відділенні Львівської державної консерваторії ім. М.В. Лисенка.

З 1999 завідувач кафедри театрознавства та акторської майстерності, з 2004 — декан факультету культури і мистецтв у Львівському національному університеті ім. І. Франка.

1997—2004 член-кореспондент АМУ.

Член Національної спілки театральних діячів України.

Нагороджений: орденами «За заслуги» І (2010), II (2006), ІІІ ступеня (2000), «Знак Пошани» (1986).

Посада: декан факультету культури і мистецтв Львівського національного університету ім. І. Франка, актор Національного академічного драматичного театру ім. М. Заньковецької.

Службова адреса: 79001, Львів-1, вул. Університетська, 1.

Телефон: (8-0322) 96-41-97 (сл.).

 

 

 

   

Богда́н Микола́йович Коза́к (27 листопада 1940, Львів) — український актор і режисер. Народний артист УРСР (1988).

Актор Львівського національного театру імені Марії Заньковецької. Академік Академії мистецтв України. Професор, декан факультету культури і мистецтв Львівського національного університету імені Івана Франка.

 

 

Виконані ролі

  • «І змовкли плахи»
  • «Замшевий піджак» С.Стратієва — Євгеній
  • «З коханням не жартують» П.Кальдерона — Дон Хуан
  • «Суд пам'яті» — Менитен (мол.)
  • «Дикий ангел» — маляр
  • «Б. Хмельницький» О.Корнійчука — Богун
  • «Ричард ІІІ» В.Шекспіра — Кларенс
  • «Прапороносці» за О.Гончаром — Брянський
  • «Украдене щастя» І.Франка — Микола Задорожний
  • «Суєта» І.Карпенка-Карого — Іван
  • «Німий лицар» Е.Хелтаї — Агарді
  • «Юрко Крук» П.Козланюка — Юрко
  • «Кафедра» В.Врублевської — Марунін
  • «Смерть Тарелкіна» І.Сухого-Кобиліна — Тарелкін
  • «Ніч на полонині» О.Олеся — Іван
  • «Правда» О.Поголіна — Ленін
  • «Човен хитається» Я.Галана — Дзюньо
  • «Під золотим орлом» Я.Галана — Беннілі
  • «Комуніст» Є.Габриловича — Ленін
  • «Сон князя Святослава» І.Франка — Гостомисл
  • «Маскарад» О.Пушкіна — Арбенін
  • «Декамерон» Д.Боккаччо — ведучий, Бернардо Фредріго
  • «Розгін» П.Загребельного — Карналь
  • «Моцарт і Сальєрі», «Драматичні сцени» О.Пушкіна — Моцарт
  • «Розорене гніздо» Я.Купали — невідомий
  • «Сюїта Журавського» — Журавський
  • «Хета Ніскавуорі» Х.Вуалійокі — Санбері
  • «Люди, яких я бачив» С.Смирнова — Крупін
  • «Безприданниця» О.Островського — Кнурав
  • «Олекса Довбуш» В.Босовича — Метач
  • «Кремлівські куранти» В.Погодіна — Ленін
  • «Отелло» В.Шекспіра — Яго
  • «Проводимо експеримент» В.Черних — Нертин
  • «Тартюф» Ж.-Б.Мольєра — Тартюф
  • «Так переможемо» В.Погодіна — Ленін
  • «В сім'ї вольній, новій» — художнє читання
  • «Діти Арбату» А.Рибакова — Сталін
  • «Спокуса Хоми Брута» А.Врублевської — від автора
  • «Маруся Чурай» Л.Костенко — Суддя
  • «Меланхолійний вальс» Б.Анткова за О. Кобилянською — Чорнай
  • «Чорна пантера» В.Винниченко — Мулен
  • «Павло Полуботок» К.Буревія — Петро І
  • «Наталка Полтавка» І.Котляревського — Возний
  • «Нірвана» О.Островського — Лісецький
  • «Мазепа», «Мотря», «Не вбивай» за творами Б.Лепкого — Петро І
  • «Макбет» В.Шекспіра — Макбет
  • «Гедда Габлер» Г.Ібсена — Йорген Тесман
  • «Вічний раб» В.Шевчука — Розенрох
  • «Ромео і Джульєтта» В.Шекспіра — С. Капулетті
  • «Ой радуйся, земле» — читець
  • «Світла моя мука» — читець
  • «Ісус, син Бога живого» В.Босовича — Пилат
  • «Я камінь з Божої праці» О.Ольжича — Кандиба
  • «Літо в Ноані» Я.Івашкевича — Водзінський
  • «Хазяїн» І.Карпенка-Карого — Феноген
  • «В обіймах золотої мли» — Рильський (старший)
  • «Сейлемські відьми» А.Міллера — Ден Форт
  • «Шаріка» Я.Барнича — Мікльош
  • «А дощ все йде» — Сесіл
  • «Гамлет» В.Шекспіра — Полоній
  • «Гуцулка Ксеня» Я.Барнича — Майкл Деделюк
  • «Моральність пані Дульської» Г.Запольської — Дульський
  • «Моя професія — сеньйор з вищого світу» Д.Скалаччі, Р.Тарабузі — Папагатто
  • «Погляд вічності» Р.Лубківського — художнє читання
  • «Загадкові варіації» Ерік-Емануель Шмітт — Абель Знорко
  • «Талан» М.Старицького — Степан Безродний
  • «Андрей» В.Герасимчука — Енкаведист (генерал)
  • «У. Б. Н.» Г.Тельнюк — психіатр
  • «Маргаритка» Г.Салакру — невідомий
  • «Івона, принцеса бургунська» В.Гамбровича — Король Ігнатій
  • «Професіонал» Д.Ковачевича — Лука Лабан
  • «Державна зрада» Р.Лапіки — граф Орлов
  • «Нора» Г.Ібсена — ст. Гельмер
  • «Оргія» Лесі Українки — Меценат
  • «Романтики» Е.Ростана — Пергамен
  • «Візит літньої пані» Ф.Дюренматта — Бургомістр
  • «Сава Чалий» І.Карпенка-Карого — Потоцький
  • «Амадей» П.Шеффера — Антоніо Сальєрі
  • «Історія коня» за Л.Толстим — князь Серпуховський

 Режисерські постановки

  • «Три сестри» А.Чехова (1982)
  • «Звичайна горшина» В.Данилевського та О.Костинського (1987)
  • «Я вибираю Березіль» (1987) та «В наймах у Мельпомени» (1989) Н.Бічуї
  • «Орфеєве чудо» (1991), власна інсценізація за Ю.Щербаком та Лесею Українкою
  • «Жабуся» Г.Запольської (1994)
  • «Французькі водевілі» Е.Лабіша (1997)
  • «Майор Кравашон» та «37 су пана Монтодуана» Е.Лабіша
  • «Натусь» В.Винниченка (1998)
  • «Нора» Г.Ібсена (2003)

 Нагороди

 Примітки

 Посилання

Золото ювілею Козака

Вікторія Садова

28 листопада до численних звань лауреата Національної премії України ім. Т.Шевченка народного артиста України Богдана Козака додалися золоті медалі від численних мистецьких академій та державна нагорода орден «За заслуги» першого ступеня.

 


Так ушанували провідного майстра сцени Національного академічного українського драматичного театру ім. М. Заньковецької у зв’язку із його 70-літтям від дня народження та 50-річчям відданого служіння рідній сцені. Глядачам та шанувальникам його хисту ювіляр підготував на бенефіс виставу «Загадкові варіації», яку зіграв із своїм багаторічним незмінним партнером із Львівського академічного театру ім. Леся Курбаса лауреатом національної премії України ім. Т. Шевченка актором Олегом Стефаном. Цей міжтеатральний проект, що його свого часу за п’єсою французького філософа й драматурга Ерика-Емануеля Шмітта у перекладі Володимира Лучишина зреалізував заньківчанський режисер Вадим Сікорський, вдало перенесла із камерного залу до великого сценограф Наталія Тарасенко. Роль нобелівського лауреата Абеля Знорке у виставі «Загадкові варіації», виконана Богданом Козаком на одному диханні (адже актор незважаючи на поважний вік, перебуває у дивовижно спортивній формі!) примусила публіку сміятися й плакати та під бурхливі оплески буквально утопити ювіляра у поцілунках і квітах.

«Він народився у Львові на Підзамчі, учився у Львові в школі, прийшов у студію театру ім. Марії Заньковецької, закінчив заочно Львівський університет і всі роки працює у Львові. Мав різні запрошення. Але усе таки він залишився вірним Львову, вірним нашому театру. І в цьому його велика заслуга. І мудрість. Бо актори – то люди, які зазвичай мігрують, може, щось і виграють. А Богдан Козак усі ці роки тут – та сцені театру ім. Марії Заньковецької.

Його щастя, що наші корифеї й старші товариші завжди-завжди були дуже уважні до молоді й бачили її перспективи. І бачили, як Богдан Миколайович розкривався у виставах «З коханням не жартують», «Сині олені». «Хазяїн», «Ричард третій», «Отелло». «Украдене щастя». Грав великі ролі. Довелося зіграти й Леніна, і Сталіна. І все робив він із великою віддачею і майстерністю у розкритті характерів і ситуацій.

Це чоловік, який ніколи не зупинявся, який завжди вчить, – і в цьому його великий пріоритет. Він прекрасно знає Станіславського, Курбаса, але йому потрібен і Гротовський і Михайло Чехов, йому потрібні всілякі західні школи, усіх режисерів шанував і вчився в них.

Цей актор дуже слухняний, він виконує кожне завдання режисера, але не сліпо, а переосмислюючи. І коли він виходить на сцену, він багато не говорить. А просто пропонує свої варіанти і режисер тільки може сказати: згоджується він чи не згоджується. Він потребує експериментального театру, він не хоче сидіти на одному місці, він завжди в русі. І попри те, що він на сцені вже 50 років, я до нього ставлюся, як до молодого, дуже – я не поболюсь цього слова – потенційного (!) актора. Він за своє природою є істинним, творчим, думаючим, читаючим. Кожен день він вчиться, спостерігає.

Він хороший педагог, бо не залишає після себе спаленого поля: випустив 4 акторські випуски, із них 12 чоловік працюють у театрі ім. М. Заньковецької і працюють прекрасно. На них, а також моїх та Таїсії Йосипівни Литвиненко, Любові Яківни Каганової, Святослава Максимчука саме зараз і тримається наш театр. Старші колеги не аби як доклалися, аби вони були майбутнім театру ім. М. Заньковецької. Тому я спокійно зараз можу сказати. яким буде наш театр навіть через 20 років. Ми вже бачимо, хто і що буде грати. Ми їх вчимо думати, любити, шанувати і шануватися. І це все є наша заньківчанська школа, представником якої є Богдан Миколайович Козак.

Мені б хотілося йому сказати найкращі слова як партнеру. Пригадую. як ми на сцені нашого театру зустрілися у «Наталці-Полтавці» як Возний і Виборний. Одного разу грали виставу і наша сцена йшла 20 хвилин, а минуло 25, далі 30 хвилин і Таїсія Йосипівна із-за куліс каже: «Так, хлопці, я перевдягаюся і йду додому і ви самі грайте цю вистави. Бо вже так дописали Котляревського!». Це я до того, що на сцені Богдан Миколайович дуже хороший партнер, із ним легко, ми відчуваємо один одного, ми бачимо як розвивається людина від сцени до сцени. Щоправда інколи забуваємо, як кого звати, але це вже інше… Тому бажаю Богдану Миколайовичу доброго здоров’я, та здоров’я усій його родині, та всіх гараздів, які йому від бога мають прийти», – сказав, вітаючи ювіляра, художній керівник та головний режисер театру ім. М. Заньковецької народний артист України Федір Стригун.

Привітання Богданові Козаку з нагоди його 70-річчя від дня народження від Президента України Віктора Януковича зачитав перший заступник голови ЛОДА Мирон Янків: «Народному артисту Богдану Козаку. Сердечно вітаю Вас, видатного артиста, режисера, педагога і театрознавця із 70-річчям від дня народження. Півстоліття Ви присвятили національному академічному українському драматичному театру ім. М. Заньковецької і належите до тих, хто своїми акторськими й режисерськими роботами сформував сучасний творчий стиль сцени цього храму мистецтва. Найбільшої оцінки заслуговує Ваша невтомна праця на педагогічній і науковій ниві, де увесь свій багатий досвід і знання ви віддаєте вихованню талановитої молоді, формуванню її широкого світогляду, популяризації театрального мистецтва. Бажаю Вам на довгі роки міцного здоров’я, благополуччя, творчих успіхів у всіх починаннях. З повагою. Президент України Віктор Янукович».

Голова Львівської обладміністрації Василь Горбаль пришпилив ювіляру орден «За заслуги першого ступеня». Цю державну нагороду Богдан Козак здобув за визначний особистий внесок у розвиток театрального мистецтва, багаторічну сумлінну працю та високий професіоналізм. Вітаючи провідного майстра заньківчанської сцени та вручаючи йому подяку від Львівської облдержадміністрації, Василь Горбаль від себе додав: «Богдане Миколайовичу, частіше запрошуйте у театр політиків, вони після Ваших вистав стають добрішими».

Генеральний директор НАУД тетатру ім. М. Заньковецької Андрій Мацяк зачитав привітання міністра культури і туризму України Михайла Кулиняка: «Вельмишановний Богдане Миколайовичу, Міністерство культури і туризму вітає Вас, непересічну особистість, народного артиста України, з нагоди славного ювілею – 70-річчя від дня народження. Упродовж багатьох років Ви як яскрава особистість даруєте своє мистецтво людям. Прилучаючи до духовних висот української і світової культури. Ви присвятили себе сфері мистецтва, і це стало не лише професією, а й змістом усього життя. Ваша творчість допомагає формувати культурний простір, хвилює і бентежить глядача, а створені образи увійшли у повсякденне життя у кожну сім’ю та оселю. Разом з численними шанувальниками засвідчуючи Вам, шановний Богдане Миколайовичу, свою глибоку повагу, бажаємо і надалі бути сповненими сил. Хай буде міцним здоров’я та ніколи не покидає натхнення. Міністр Михайло Кулиняк».

Вітальні телеграми до ювілею Богдан Козак отримав також від академіка Миколи Жулинського та Українського культурного центру в Москві.

Слова добрих побажань нових творчих здобутків та щиросердних поздоровлень почув Богдан Козак і від Надзвичайного і Повноважного посла України у Республіці Польща Маркіяна Мальського, а також голови Львівської облради Мирослава Сеника та міського голови Львова Андрія Садового, які обдарували ювіляра відзнаками від ЛОР та ЛМР, зокрема «Золотим гербом міста Львова».

Вшанували Богдана Козака привітаннями, подарунками та нагородами й ректори вищих навчальних закладів, зокрема ректор університету банківської справи Тамара Смовженко та очільник Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого професор Олексій Безгін, який пришпилив артисту до вилогів святкового смокінга Золоту медаль Карпенка-Карого. Ректор Львівської національної академії мистецтв Андрій Бокотей та проректор цього ж закладу Роман Яців подякували ювіляру за тісні творчі контакти й подарували свої мистецькі твори. Рішенням президії Академії мистецтв України Богдана Козака за значні творчі досягнення нагороджено «Золотою медаллю».

У вітальній промові ректор Львівського національного університету ім. І. Франка професор Іван Вакарчук склав ґратуляції ювіляру від багатотисячної академічної громади за внесок у розбудову університету, адже саме завдяки Богданові Козаку в ЛНУ уперше серед класичних університетів України з’явилася кафедра театрознавства та акторської майстерності, а згодом і окремий факультет культури і мистецтв, який цього року поповнився кафедрою хореографії.

«15 років тому на якихось урочистостях в університеті, чи то жартома, чи то серйозно – з артистами ніколи не зрозумієш, як насправді – він сказав: «Візьміть нас», йшлося про організацію кафедри театрознавства на факультеті української філології. Коли вже Богдан Миколайович чимало зробив у справі організації кафедри, зайшла мова про відкриття факультету. Пам’ятаю, як у Страсну п’ятницю я підписав наказ про призначення Богдана Козака на посаду декана, і він до цього часу тягнув той хрест. Окрім того він створив чудовий журнал, один із найкращих мистецьких журналів України – «Просценіум». Він хоч і впирався, мовляв, нічого не вийде, та усе ж узявся за нього, як береться за все фундаментально, із великою відповідальністю. Тягнути журнал – це складно, але він прекрасний! І коли на Різдвяні свята цього року Богдан Миколайович покликав піти із ним на вул. Стефаника, де Олег Петрик провадив академію танцю, подивитися приміщення, то за півтора місяця – це нечувано короткий термін! – вдалося ліцензувати нову кафедру. На засіданнях ректорату Богдан Миколайович входив у роль і захищав до останнього чи то кафедру, чи то факультет, і це колеги дуже високо цінували. Я дуже дякую йому за роки співпраці. Та ось недавно прийшов до мене і попросив «Відпусти. Не тримай». Директор театру Андрій Мацяк навіть подав офіційного листа, у якому було написано: «Багато років тому ми вам передали Богдана Козака, просимо повернути». Він пішов на сталу працю до свого рідного театру із притаманною йому рішучістю знайшовши собі достойну заміну – доктора мистецтвознавства, професора Олександра Козаренка, який погодився виконувати обов’язки декана. Я вдячний Богданові Миколайовичу за те, що він і далі залишився на чолі кафедри. Але в мене лишилося ще одне прохання. Колись ми говорили про те, що перед приміщенням факультету культури й мистецтв добре було б встановити пам’ятник…. видатному актору Лесю Курбасу. Цей режисер навчався у Львівському університеті 1909-10 роках і був відрахований за рух студентів за український університет. Ця видатна людина заслуговує на те, щоб пам’ятник їй стояв перед факультетом. Може, ми переконаємо владу міста зробити це?», – сказав ректор Іван Вакарчук.

Профспілка театральних діячів в особі пана Глови та пана Подгурського поздоровила Богдана Козака традиційно – невеличким конвертом вельми вагомого вмісту, а першокурсники великим уявним смайликом. Колишні учні Богдана Козака Роман Гавриш та Олександра Люта присвятили викладачеві романтичну музичну композицію, проспівану італійською, французькою та українською мовами, від молодшої генерації учнів ювіляр отримав у дарунок не менш романтичне і стильне танго, яке подвигало його самого до танцю. Від сусіднього театру дарунком було зображення Львівської опери та пісня на слова Івана Франка у виконанні провідного тенора Олега Лихача, яку співак змовився виконати дуетом із генеральним директором Тадеєм Едером, однак проспівав у парі разом із Богданом Козаком.

Керівник Івано-Франківського академічного обласного українського музично-драматичного театру ім. І.Франка заслужений артист України Ростислав Держипільський, який також є вихованцем Богдана Козака, приїхав до Львова вклонитися вчителеві із акторами першого власного випуску, відрекомендувавши їх, як духовних онуків ювіляра, і прикарпатські артистки виконали «дідусеві» улюблену Шевченкову пісню із бурлацького репертуару «Сніжки», яка налаштувала зал на думки про вічне.

Гостроти вечору додавали й епіграми артиста Юрія Хвостенка, які автор жартома називав епітафіями. Він складав їх ще у бутність студентом акторського курсу професора Козака. Ці віршовані рядки, іноді дошкульної іронії у замальовках образу Маестро, показували, яким насправді є рівень довіри між педагогом, що дозволяє себе критикувати, та його вихованцями, яких він вчить правильного ставлення щодо авторитетів.

Неперевершеними дотепами у своєму пісенному виступі зблиснули й столичні колеги Богдана Козака. Франківці під орудою їхнього художнього керівника Богдана Ступки пригадали ювіляру всі створені ним образи «запеклих друзів» українського народу: три ролі Леніна, Сталіна та російського царя Петра Першого. А Богдан Ступка нагадав «Бодюлі» часи проведені у спільній гримерці №7 та розповів театралам три таємниці свого приятеля. Перша полягала в тому, що Богдан Козак – дальтонік, але з неабияким завзяттям застосовує яскраві кольори в гримі та сценічному освітленні. Друга: він боїться лоскоти и і ладен сміятися до упаду навіть від безконтактного лоскоту, а третя – то велика загадка його жертовної родини, яка дала змогу артисту Богдану Козаку цілковито присвятити життя служінню мистецтву.

Завершили ювілейний вечір на високій ноті поезією Ірини Вовк з присвятою Богдану Козаку та співом здравиці «Многая літа!».

 

 

 

Моновиставу за мотивами поезій Шевченка "Посланіє" презентовано у Парижі

 

Трупа Національного академічного українського драматичного театру ім.М.Заньковецької презентувала у Парижі моновиставу за мотивами поезій Тараса Шевченка "Посланіє". Головну роль у постанові зіграв актор театру, лауреат Шевченківської премії, народний артист України Богдан Козак.

Організатори та постановники вистави перед прем'єрою розповіли власному кореспонденту УКРІНФОРМу про моновиставу, творчі задуми та роль Шевченка в українському театральному мистецтві.

"Коли виставу "Посланіє" побачили у Києві, у Львові торік під час презентації її на здобуття Шевченківської премії, то виникло гостре бажання показати її ширшому загалу. На Львівщині, у Врашаві і в Парижі" - відзначив генеральний директор театру Андрій Мацяк.

За його словами, ідею підтримав французький меценат українського походження Олег Коваль і посол України у Франції. У виставі задіяний один актор Богдан Козак - артист-побратим Богдана Ступки, близький друг і однодумець Лариси Кадирової, "цілого суцвіття українських акторів, які вийшли з колиски театру Марії Заньковецької у Львові, і відтепер визначають статус, якість і образ українського театру, зазначив Андрій Мацяк.

Трупа зіграла двічі "Посланіє" в Українському культурно-інформаційному центрі та Українській греко-католицькій церкві. "В українського глядача завжди складалося враження, що феномен Шевченка дещо традиційна й архаїчна річ, його згадують лише на свята, щоб вшанувати пам'ять та заохотити гідних його премії", - переконаний директор театру. Але, за його словами, глядачі отримали можливість побачити виставу європейського театру у виконанні європейського артиста, оцінити наскільки це актуально.

"Богдан Козак грає одну з кращих ролей сучасного французького театру і сучасної французької драматургії - відомого Еріка Емануеля Шмідта "Загадкові варіації" і коли ми згадуємо, що у будинку Культурно-інформаційного центру мешкав Ален Делон, а саме він був виконавцем цієї ролі у Франції, мені здається, що цікаво буде у майбутньому зробити постанову цього спектаклю і запросити Алена Делона", - розповів про творчі плани Андрій Мацяк.

Керівник бюро Національного академічного українського драматичного театру ім. М.Заньковецької Олеся Галканова, у свою чергу, відзначила, що "Посланіє" - це зовсім нова композиція, нова вистава, у ній Шевченко не лише патріот, а й Шевченко - романтик. Цього року до 197 річниці з дня народження Шевченка театр зробив кілька постанов. "Кожне покоління театру ставило свою інтерпретацію Шевченка і є вистави, які повторювалися кілька разів "Гайдамаки" і "Невольник", - зазначила Олеся Галканова.

Французький меценат українського походження Олег Коваль висловив задоволення, що ідею вдалося реалізувати. "Моя дружина 20 років тому мала у Франції складну операцію, і так склалося, що завдяки цій країні вона живе, тому я хотів зробити такий подарунок французам та українській громаді", - відзначив він. Меценат також сказав, що Шевченка не можна слухати у перекладі, відтак вирішено було провести дві вистави, одну в Українському культурному центрі - куди прийшли дипломати, митці культурні та політичні діячі Франції - симпатики Української держави, а другу в українській церкві Святого Володимира для української громади.

 

http://www.kobzar.info/today/news/Gudvin-2099/index.html

 

Козак Богдан (актор)
Богдан КОЗАК: «Менi болить — тому читаю вірші...»

Провідний актор Львівського театру ім. Марії Заньковецької записав цикл компакт-дисків, на яких звучить краща українська поезія
Чи говорить про щось загальна здатність розуміти, а відтак і читати поезію? Чи характеризує це суспільство загалом? Можливо, для когось це питання саме по собі і видасться смішним — дай, Боже, зиму перезимувати, з комунальними платежами розібратися, протягнути від зарплати до зарплати. Тут вже не до поезії.

Однак, якщо поезія є розлитою в суспільстві, як кисень в повітрі, і ти вже її не відчуваєш (бо хіба відділяєш кисень в повітрі?), — то стан того суспільства набуває як сон іншого значення.

Чи зустрічали ви колись правдивого вболівальника поетичного слова, який би нехтував високими поняттями і був здатний до кроків низьких? Навряд чи. Тому то я й питаю — чи багато людей у нашій багатостраждальній Україні читає поезію? Мізерно мало. Більше того, і акторів, які б читали її зі сцени, з екрану телевізора, обмаль. Виявляється, що це складне заняття, бо вимагає особливої роботи душі. І що не маловажно, на цьому не заробиш. Це ж вам не серіал і не «халтурка» на корпоративній вечірці. На це йдуть сьогодні мало не з жертовністю лише «останні романтики». І те, що народний артист України, актор театру ім. Марії Заньковецької Богдан Козак записав цикл компакт-дисків, на яких звучить краща українська поезія, варте уваги суспільства і серйозних роздумів: наскільки важливою сьогодні є ця діяльність — долучати пересічну людину до «живопису, що можна почути», до «мови богів», що здатна творити з людиною дива, головне з яких — робити її кращою. І те, що ця діяльність Богдана Козака і групи його однодумців — композитора Олександра Козаренка, Заслуженої капели України «Трембіта» під орудою Миколи Кулика (а ідейним покровителем і організатором проекту є Михайло Перун, голова фундації «Андрей») висунута на здобуття Національної премії ім. Т.Шевченка, у мене особисто викликає надії.

Невже щось змінюється, невже ми повертаємось обличчям до усього того, без чого не може бути гідного пошанування самого себе, — як народу в цілому так і його культури?

— Ви дуже зайнята людина: провідний актор Театру ім. М. Заньковецької, декан факультету культури і мистецтв Львівського національного університету, здається, давно вже могли б відмовитися від свого захоплення читати вірші, бо на цьому сьогодні не заробиш…

— Ще молодим актором я читав невелику композицію до 110-ї річниці Івана Франка і став дипломантом конкурсу, який проходив у Львові. З того часу періодично я читав вірші на концертах. Можу сказати, що для кожного актора поезія є одним із чинників, що шліфує його талант і розуміння глибини літератури. Поезія мусить бути в творчості актора — так говорили мені мої наставники, так, зокрема, вчила і Софія Федорцева, видатна артистка, яка блискуче читала поезію. Саме вона прищепила цю любов до читання богатьом акторам. Тому немає нічого дивного, що і зараз я продовжую читати, а через 40 років це реалізувалося в значно більшу композицію на компакт-диску, який був присвячений ювілею Івана Яковича Франка. Цей запис звучав по радіо, тому що записали диск і відіслали його за кордон. Люди слухають, пишуть листи, дякують, що вони мають змогу це чути високу поезію.

Наприклад, компакт-диск «Царський в'язень» —це три величезних вірші, присвяченi Андрію Шептицькому. Звучить поезія Богдана Лепкого про арешт митрополита у Львові в 1914 році царськими військами. Потім митрополит перебував у Суздальській тюрмі і про цей період пише Василь Щурат, а третім іде вірш поета Бачовського, — коли Шептицький повертається із заслання. З приводу цього диску теж можу сказати, що люди пишуть на студії, просять повторити. Ця робота тримає мене в формі, і я щасливий, що це знаходить відгук у серцях слухачів.

Знаєте, що записано на компакт-дисках, вже зафіксовано, так би мовити, на віки. Бо можна читати на концертах, але це — мить. Публіка поаплодувала та й забула. А запис можна послухати, потім оцінити належним чином… Наприклад, я читаю твори Шевченка так, як їх розумію. Тарас Григорович писав кров'ю свого серця. Читати його індиферентно або сухо для мене неможливо. Коли мені важко, щось у суспільстві болить, то це можна сказати через поезію Кобзаря.

— Богдане Миколаєвичу, що саме вам болить?

— Менi болить це наше «чухраїнство», недотримання слова, наша ненаполегливість у досягненні поставленої мети, наша постійна незручність перед кимось і перед чимось. Ви подивіться, росіяни не соромляться говорити відверто, що думають. Ні французи, ні американці, ні поляки… Я вважаю, що відверто треба говорити про двомовність. Я, наприклад, не сприймаю наші двомовні канали. Не може цього бути в нормальній державі. Я за те, щоб був один канал якийсь або навіть п'ять російськомовних чи татаромовних, чи єврейськомовних. Але мені не потрібно двомовності на державному каналі. Я нічого не маю проти свободи слова. Але у якій країні, навіть візьміть ту ж Росію, був би канал, на якому звучали б мова українська та російська? Та в житті цього не було! В російському парламенті ніхто не виступає татарською, представник жодного іншого народу, який населяє Росію, не виступив би в Думі своєю мовою. Чому ці люди не можуть зрозуміти: якщо є держава, то мусять бути атрибути держави. Чому я можу знати російську і польську, та вважаю своєю мовою українську? Не хочу нікого принижувати, однак мені це болить. І це боліло Шевченку... Менi болить ситуація нерозуміння обов'язку — праці на свою державу, незалежно від того, якою мовою ви говорите. Я не хочу, щоб мене вважали люди, що керують державою, працюють в різних опозиційних та не опозиційних партіях, ідіотом. Не треба словоблудити!

Люди мають освіту, їздять за кордон і бачать, що діється в світі. Це просто велика недооцінка наших людей. Я розумію, що їхні капітали, їхні інтереси для них є важливіші, ніж долі людей, причому будь-яких національностей. За гроші вони продадуть і рідну матір, як казав Шевченко. Оце найстрашніше! Але ж вони не знають одного великого закону або забули про нього: є вища справедливість, і вона відіб'ється на їхніх дітях. Знаєте, як в Біблії сказано? До сьомого покоління! Вони не знають цього великого закону? То нехай подумають про своїх дітей та онуків. Щоб не питати потім, чого ж у мене в сім'ї одні нещастя? Тому я вважаю, що Т. Г. Шевченко зараз як ніхто актуальний. Прикро, але я вам скажу, з одної сторони біль Шевченка знову генерує біль. Відбувається певна реінкарнація цього болю, ця енергія летить; можливо, щось потрібно таке, щоб вже так не боліло, але на превеликий жаль, життя складається так, що весь час цей біль існує.

— Розкажіть про ваші записи поезії Івана Франка.

— Колись готуючись до вистави «Украдене щастя», я шукав «зерно» ролі Миколи Задорожного. Випадково в журналі знайшов виступ Фолкнера, коли йому вручали Нобелівську премію. Він сказав слова, співзвучні із моїм розумінням про любов людини до людини, щастя, віри, радості, правди, достоїнства, які ніколи не щезнуть, допоки існуватиме людина. Тема любові не зникне ніколи, а тим більше тема кохання. Любити можна предмети, оточення, світ, а кохати можна тільки жінку. І тема кохання не зникне, доки існуватимуть на землі люди різної статі.

— Чи чує слова кохання сьогоднішня молодь? Інколи здається, що закохані надто примітивно висловлюються…

— Ми ж не чуємо, як вони говорять, коли залишаються вдвох. Франко висловлювався так, як то було в його епоху, він зробив революцію в українській поезії, тому що почав говорити про кохання так, як говорили до Давидових поезій, в Біблії. Так як говорив, приміром, Верлен чи хтось інший у великій французькій поезії. Знайшов відповідні прості слова, водночас пов'язані із народною поезією і глибокою традицією європейської літератури. Це був вибух. Так, як Франко, ніхто не говорив. І до речі, мова у нього загальноукраїнська, цікава, ритмічна. Я вважаю, що франківська поезія є вершиною української ліричної думки. Іван Якович теж, як і Кобзар, писав кров'ю серця. Він багато пережив і кохав пристрасно не один раз, і це все перепліталося у його творах. Можливо, сьогодні молоді поети будуть висловлювати своє відчуття кохання на інший лад. Франко знайшов свої слова і став генієм української літератури. Він створив поезію, якою захоплюємось, а композитори різних часів писали музику на його слова і далі будуть писати твори, на які надихнуло франківське слово. В основі компакт-диску звучить мелодія, написана львівським композитором Кос-Анатольським «Ой, ти дівчино, з горіха зерня…» на слова Франка, її блискуче виконувала Марія Тарасівна Крушельницька. Я використав цю мелодію в її фортепіанному виконанні як парафраз через увесь компакт-диск, завершивши виконанням оркестру, — поет знаходить сили в горнилі своєї душі переплавити, перетворити своє почуття у творчість. Вуста коханої, її усмішку, її очі… Як і Шекспір, який писав: «Ти житимеш, поки звучатиме моя поезія», Франко говорить: «Ти житимеш у моїй поезії».

Я щасливий, що Михайло Перун, голова фундації «Андрей», запропонував мені участь у цьому проекті, — я залишив своє розуміння Франка, свою інтонацію в цьому читанні. Геніальний твір не є однозначним, він завжди має мільйон варіантів, як казав Курбас, — це живий організм. І кожен геніальний твір на нас впливає. Ми думаємо, що це ми так виявляємо себе...

Невдовзі буде концерт, в якому вся група, що працювала над створенням компакт-дисків, візьме участь: композитор Козаченко, хорова капела «Трембіта» і Михайло Перун. І кожен має себе гідно представить. Композицію ми назвали «Євангеліє від Тараса», знову вертаючись до того, що Шевченко є тим цивільним Євангелієм, до якого звертається наш народ. Це знакова постать, без якої ми не можемо себе навіть ідентифікувати в світі. Починатися композиція буде рядками «Блаженний муж на лукаву раду не ходить»... Це Давидові псалми у переслові Шевченка. Це є і моє життєве кредо — «і не стане на путь злого, і з лютим не сяде». Великі і християнські і людські засади.

— Тому ви і не в політиці…

— Я не в політиці. Я в Україні і для України. Як мої батьки, так я вчу своїх дітей та студентів. Розумію, міняється влада, політичні вектори, а для мене вектор один — це мій народ, моя акторська професія. Свою громадянську позицію я виражаю через свій репертуар: у театрі та у виконанні поезії. Читаючи вірші, можу бути відвертим і чесним. Я став використовувати комп'ютерну техніку, яку вважаю своєрідною звуковою книжкою, що дає спілкуватися через Інтернет. Це нова форма, що допомагає людям з вадами очей або прикутим до ліжка, і просто тим, які прагнуть спілкуватися з поезією наодинці.

— Зараз у нас небагатий вибір компакт-дисків, виданих українською мовою...

— Так, але зараз у Києві розгортається великий проект, в якому задіяна режисер Ніна Миронівна Новоселицька. Завдяки спонсорам планується зробити серію світової та української класики. На українському радіо продовж багатьох років записувалися кращі зразки поезії та прози, інсценізації творів, які читали блискучі актори різних часів. Все це зараз зберігається в архіві. А нова серія будується на тому, що усі записи переводяться на компакт-диски. Це велика і дуже потрібна робота. Ініціатором є Михайло Перун. Без нього не було б цього проекту і компакт-диску.

— Можливо, для того, щоб українці слухали кращі музичні та літературні зразки, потрібна підтримка держави?

— Знаєте, зараз є стільки заможних та ініціативних людей, що на це сьогодні не варто відволікати спеціальні кошти держави. Наприклад, Іван Вакарчук — державна людина, він очолює Національний львівський університет, знаходить можливість підтримувати різні проекти, зокрема, такi як «Думи» чи «Зів'яле листя» та інші. Записи можуть робити освітні та приватні структури, що відчувають суспільний запит, кон'юнктуру ринку. Щоправда, тут нам ще бракує добрих менеджерів від культури, які б знали, як організувати, як замовити кращим акторам та музикантам, і знали, як і кому продати. Наприклад, у мене зберігається величезний доробок, записаний на Львівському телебаченні. Вочевидь, багато з того могло б бути записаним на компакт-диски. Думаю, що державні мистецькі установи могли б робити свій продукт, переносити його на нові інформаційні носії, такі як компакт-диски чи відеокасети, і продавати їх. Театр міг би продавати цілі спектаклі. Вважаю, потрібно надати право університетам також продавати свій продукт самим. А не тільки самому ж користуватися чи обмінюватися бібліотечними фондами. Ось тут — поле для роздумів, для діяльності наших депутатів та чиновників. Якщо вони, звичайно, хочуть, щоб український народ був освіченим, духовно багатим і реалізовував себе у подальшій творчості.

№17, четвер, 1 лютого 2007

 

Народний артист України Богдан Козак: Акторів та театрознавців нам не бракуватиме

 

(ЗА ЛАШТУНКАМИ)

 

Рік тому “Поступ” вмістив докладне інтерв’ю із завідувачем новоствореної тоді кафедри театрознавства та акторської майстерності ЛНУ. Сьогодні Б.Козак розповідає про поступ студентів і викладачів акторського відділення філологічного факультету.

– На акторське відділення перший набір у нас був 10, а на театрознавство – 7 осіб, більшість з них склали перевідні іспити й сесії на “відмінно”. Цього року на акторське відділення набрано 12 осіб, які навчатимуться під керівництвом народної артистки України Т.Литвиненко. Вона викладатиме майстерність актора і буде керівником курсу. Наступного року курс набиратиме художній керівник молодіжного театру Леся Курбаса В.Кучинський. А ще через рік ми сподіваємося, що набере студентів художній керівник театру “Воскресіння” Я.Федоришин. Таким чином, кожний художній керівник львівських театрів має змогу для свого театру виховувати акторів. Львівська школа, яка поєднує в собі мистецтво і психологічного, і експериментального театру, буде представлена з усією своєю повнотою.

Між нашим університетом та Вроцлавським і Варшавським були підписані угоди про співпрацю: львівські театрознавці другого курсу зможуть наприкінці листопада виїхати на три тижні до Варшави, взяти участь у Міжнародній школі, що діє при Варшавському університеті. А студенти-актори зможуть поїхати до Вищої Краківської театральної школи, відповідно студенти Кракова приїдуть до нас і на студентській сцені університетського театру гратимуть свої вистави.

– Чи плануєте цього року залучити до викладацької діяльності інших акторів?

– Т. Литвиненко обрала собі викладача художнього слова – І.Шумейко і викладача з тренінгу – А.Водічева. Також ми запросили викладати гру на сопілці Я.Мизуру.

– Чи буде можливість у студентів практикувати на сцені наших театрів?

– Наш вуз уклав трудову угоду з театром ім. М.Заньковецької про те, що заняття з майстерності актора, сценічної мови, виробнича практика студентів-акторів відбуватиметься у театрі. І після першого семестру наші студенти вже брали участь у таких виставах театру, як “Гайдамаки”, “Криваве весілля”, а під час літньої практики вчили хорові партії у виставах “Гуцулка Ксеня” та “Шаріка”, а також танці до цих вистав. Студенти зможуть показати свої курсові роботи за третій курс на великій сцені – це будуть одноактні водевілі, також театр забезпечить виступ студентам і в дипломній виставі. І якщо вистава буде вдалою, то за рішенням художньої ради буде включена до репертуару театру. Університет підписуватиме угоду з тим театром, чий керівник набиратиме курс. Такий підхід спільної роботи поміж університетом та львівськими театрами є інноваційним в Україні, він формує певний науково-виробничий комплекс.

– А театрознавці?

– Вони проходять практику в музеях і бібліотеках міста Львова, які мають певні архіви з історії театру, як українського, так і польського, єврейського, німецького, вірменського. Ці матеріали ще досі неопрацьовані. Студенти опрацюють пресу 20-30 років саме з питань історії театру: персоналій, рецензій, репертуару, це дасть змогу плідно вести наукову роботу на кафедрі.

– Чи сприятиме кафедра у затвердженні робочих місць за майбутніми випускниками?

– Усе залежатиме від самих студентів і до певної міри від тих обставин, в яких перебуватимуть театри Львівщини, але ми готуємо акторів не тільки для Львівщини, а й для всієї України. Так випускники попередньої нашої школи, яка перебувала в стінах ВДМІ, працюють у Львові, Києві, Івано-Франківську. Якщо студента побачать вдатним на сцені, як, наприклад, І.Вітовську, що грала на “Березіллі - 98”, побачив головний режисер Київського Молодіжного театру і запропонував прийти до нього на роботу, – то без сцени він не залишиться.

– Яке ставлення до Вашої кафедри?

– Університет створив кафедру, яка викликала дуже великі протиріччя серед різних людей поза університетом і до певної міри в університеті, але по року праці ми здобули власний авторитет: змогли провести наукову конференцію, присвячену театру Галичини ІІ половини 19 ст.- І половини 20ст., видати книжку Єжи Гротовського “Театр. Ритуал. Перформен”, готуємо ще кілька наукових праць, які вийдуть у стінах університету. Це свідчить про те, що кафедра потрібна. Увага, яку приділяють інші факультети і допомагають нам порадами, книжками, формуючи нашу бібліотеку, свідчить про те, що Львів матиме не тільки свою акторську театральну школу, а й уперше засновану театрознавчу школу, випускники якої будуть гордістю театрознавства України.

 

Ольга КОЦАЙ

 

 

Богдан Козак: «Став актором, бо не хотів іти в армію...»

 

Сальєрі, інспектор Гуль, граф Орлов, Пилат, Капулетті, Возний...

Богдан Козак: «Став актором, бо не хотів іти в армію...» Шукаючи спільний знаменник до цих імен, далеко ходити не треба – актор Богдан Козак, якого без перебільшення можна назвати легендою львівського театру, перевтілювався у кожного з них на сцені Національного драматичного театру ім. М. Занько-вецької. Попри те, що на сцені зіграв близько 150 ролей і не збирається зупинятися на досягнутому, він ще й автор поетичних вечорів, на яких декламує поезію Тараса Шевченка, Богдана-Ігоря Антонича... Та й у житті Богдан Козак навіть не грає, а проживає ролі викладача акторської майстерності, науковця, автора статей та розвідок з історії та теорії театру. Він – засновник кафедри театрознавства та акторської майстерності, багаторічний декан факультету культури і мистецтв Львівського національного університету ім. І. Франка. Про роботу деканом, акторство, сім’ю, філософію життя і творчості напередодні ювілею – 70-річчя митця, яке виповниться 27 листопада, з народним артистом України, лауреатом Шевченківської премії Богданом Козаком розмовляла кореспондент «Леополіса».

– Ви після семи років роботи деканом факультету культури і мистецтв поступилися своїм місцем Олександру Козаренку. Не шкодуєте?

– Треба бути самокритичним. Одна справа – створити факультет, дати йому поштовх до розвитку, забезпечити всім необхідним – це було мені під силу. Але у зв’язку з необхідністю перебудови, яку ставить перед вищими навчальними закладами Болонський процес, з’являється багато роботи, за якою не встигаю через зайнятість у театрі.

– Нестрашно віддавати справу свого життя у чужі руки?

– Ні. З Олександром Козаренком ми – друзі. Разом робили не один мистецький проект, у нас розуміння розвитку мистецтва у вищій школі однакове. Зрештою, не можна прив’язуватись ні до чого ні у мистецтві, ні в науці. Мене цього навчив театр. Минає час, виставу знімають з репертуару, і все – ролі зникають з твого життя. До цього потрібно вміти адаптовуватися.

– І вам вдається ні до чого не прив’язуватися у житті?

– Цю практику пізнав ще у молодості, вивчаючи певну літературу, зокрема східну. Навчитися цього вимагало чимало зусиль. Наприклад, захоплювався у молодості колекціонуванням книжок. Коли не міг дістати якусь книжку, шаленів, шукав, нервувався. А коли пізнав закон неприв’язаності і почав існувати відповідно до його вимог, позбувся цього. Якщо не маю книжки – не страждаю. Можна і в бібліотеці її прочитати…

– Спокуси відмовитися від акторства на користь викладання не виникало?

– Довго шукав саме таку професію. Мріяв бути журналістом, а закінчив технічне училище, працював за фахом... Але доля скеровувала мене у сферу мистецтва. З того всього, що вмію чи робив, акторство найлегше мені дається. Живу у світі уяви і фантазії і водночас логічного чіткого мислення; моє тіло, чуття, розум – матеріали, з яких творю те, що творю. Я – вільний у реалізації своїх візій. Вдячний режисерам, які йдуть мені назустріч, дозволяють у свій режисерський задум вносити і моє бачення ролі. Не мріяв бути актором. У 1961 році після училища треба було йти в армію, а я цього не хотів. Випадково довідався, що іде набір у театральну студію при Театрі ім. М. Заньковецької. Народний артист України Доміан Козачковський побачив виставу аматорського театру, в якій я грав, і порадив мені вступати у студію. Прийшов туди і питаю у секретаря комісії режисера Анатолія Горчинського: «А мені дадуть відтермінування від служби, якщо вступлю?» – «Якщо виявите особливі здібності і театр буде зацікавлений у вас, то дадуть...». Так я в армії і не служив.

– У вас неодноразово був шанс змінити львівську театральну сцену на столичну...

– Свого часу відмовився їхати до Києва разом з режисером Сергієм Данченком, колегами Богданом Ступкою, Віталієм Розстальним. Пропонував переїхати у Київ режисер Володимир Оглоблін, щоб зіграти роль Гамлета. Відмовився і тоді, бо це було б неморально щодо Данченка, якому зобов’язаний мистецьким становленням, на його запрошення відмовити, а потім через роль погодитися. Крапку у прийнятті рішення не їхати з колегами до столиці поставила моя мама, вона відмовилася переїжджати. А ще... Ми говорили про прив’язаності. Львів – це, мабуть, єдина моя справжня прив’язаність. Це місто тримає мене. Розумію, Київ – столиця, місто великих можливостей, і тішуся, коли мої учні виходять на всеукраїнський рівень. Але не шкодую, що не поїхав туди. Все, що можна: звання, відзнаки, ордени, медалі, – все отримав тут, у Львові.

– Як вам вдається знаходити спільну мову і зі студентами, і з акторами, і з режисерами?

– Це вони знаходять спільну мову зі мною... (Сміється. – О.З.). У мистецтві охоче йду назустріч. Виховані розумні люди завжди можуть порозумітися. Актор – публічна людина, весь час на виду, не лише на сцені, а й у побуті. Не забуду слова свого вчителя Бориса Тягна, учня Леся Курбаса, який казав: «Запам’ятайте, коли поїдете на гастролі і підете на базар – ніколи не торгуйтеся за 5 копійок. Через тиждень вас в обличчя знатиме все місто. А глядач переносить те, що ви граєте на сцені, на вашу особистість у житті, і навпаки». Мене дружина одного разу послала на ринок, і відтоді більше не посилає, бо так переплатив, що ого-го.

– Як те, що ви актор, відобразилося на вашому особистому житті?

– Тільки шляхетність, розум, інтелігентність, витримка моєї дружини зберегли і нашу сім’ю, і мою працю в театрі. Актор у роботі весь час: то у нього репетиції, то вистави, то примірки костюмів, то підготовка до ролі... Думаю, моя дружина в мене надзвичайно закохана, бо інакше як можна було все це терпіти (Усміхається. – О.З.). А я ж не лише грав на сцені, а й одразу після закінчення театральної студії почав навчатися заочно на філологічному факультеті. Закінчив його – почав викладати акторську майстерність. Не мав часу бувати вдома, як інші люди. Та й коли приходив ввечері, то знов сідав працювати – коли вчу роль, потребую максимальної тиші, тому й роблю це, коли всі вже сплять... Якби не розуміння і любов сім’ї до мене, якби не був впевнений, що у мене за плечима є міцний дім, не міг би працювати спокійно.

– А ваші досягнення у мистецтві варті того часу, що ви так і не провели з родиною?

– Театр створений для того, щоб давати естетичне задоволення людям. Ціле покоління гарних людей виховав Театр ім. М. Заньковецької. А тепер виховує їхніх дітей, внуків. Театр – теж школа, але почуттів, культури, естетики. Живу енергію, яка виникає між акторами і глядачами, не замінить ні кіно, ні телебачення. Усе інше – «лизання цукорка через шибу», як казала Ірина Вільде у романі «Сестри Річинські». Ми дивимося фільм, переживаємо, але це моноспектакль в середині нас. Коли ж сидите у театральній залі і починаєте плакати (а зі мною таке буває) – це очищення, катарсис, викликаний енергією голосу, жесту, чуттям живої людини. І хоча можна подивитися на працю актора, як на ту, що після себе нічого не залишає: мертві фотографії, кілька рецензій... А можна – як на працю, що облагороджує глядачів... Це не марно прожите життя. Щоб цю пам’ять продовжити, раджу театрознавцям і колегам писати спогади. Спробував писати про своїх друзів, аналізувати театральні явища і зібрав все це в книжку «Театральні відлуння», яку презентую на факультеті 30 листопада.

– Виглядати так, як ви у 70 років, та ще й з таким напруженим графіком роботи – справжній подвиг. Як вам це вдається?

– Спосіб життя. Всеволод Мейєрхольд казав: «Акторам бракує келійності», мовляв, треба: заграв роль – і в келію, для роздумів і праці над собою. Поділяю цю думку – актор повинен думати про самообмеження. Не курю: один раз у житті спробував – у шостому класі викурив пачку «Ракети», і мені так стало погано, що більше до цигарок не повертався. Не зловживаю алкоголем. Займався спортом, спеціальними вправами. По можливості плаваю. Та й те, що не сиджу на місці, а постійно у русі, не дозволяє «закостеніти». Стаю на вагу вранці, і якщо «перебираю», то починаю обмежувати себе в їжі. Іншого виходу нема. Але як казав великий вчитель японського театру Дзеамі: «Життя людини має завершення, майстерність – безкінечна».

Оксана ЗЬОБРО  "Високий замок"

 

 

 

 

 

 

 



Создан 20 мая 2011



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником