Білозір Ігор, (24.03.1955 - 28.05.2000), народний артист України

 

Білозір Ігор, (24.03.1955 - 28.05.2000), народний артист України

м. Радехів - м. Львів



Біографія і творчість

 

Ігор Йо́сипович Білозі́р (24 березня 1955, Радехів — 28 травня 2000, Львів) — український композитор і виконавець, народний артист України, лідер ВІА «Ватра».

 

 

Біографія


Народився 24 березня 1955 року в місті Радехові у Галичині. Навчався в Радехівській ЗОШ № 1. Перші музичні композиції І. Білозіра виконував шкільний вокально-інструментальний ансамбль, а перший професійний запис відбувся у 1969 році на Львівському радіо в передачі «Мандрівний меридіан».

Згодом переселився до Львова. У місті Лева проживав за адресою вулиця Фредра, 4. Нині на цьому будинку висить пам'ятна табличка стосовно цього факту. Навчався в Львівському музично-педагогічному училищі та Львівській консерваторії. Стажувався у США та Канаді.

Від 1977 року — керівник ВІА «Ритми Карпат» Львівського автобусного заводу, від 1979 — художній керівник і соліст ВІА «Ватра» Львівської обласної філармонії, що виконує більшість його пісень донині. Крім того, пише пісні для своєї дружини, вокалістки Оксани Білозір, а також виконує деякі пісні сам.

Побитий 8 травня 2000 року у кав'ярні «Цісарська кава», що на проспекті Шевченка у Львові. Внаслідок нанесених травм 28 травня 2000 року помер у лікарні. Похований у Львові на Личаківському цвинтарі (поле № 2).

 Творчість

Автор естрадних пісень, камерно-інструментальних композицій, творів для оркестру, музики для театральних вистав. Серед творів пісні:

  • «Пшеничне перевесло», «Мамина світлиця», «Весільний марш» — на слова Б. Стельмаха;
  • «Ніби вчора моя мама», «Коханий» — на слова П. Запотічного;
  • «Голубий сніг», «Лицарі» — на слова Г. Копич.

Його творчість здобула визнання у США, Канаді, Німеччині, Польщі, Росії. В 1997 році йому присвоєне звання Народного артиста України.

  Література

  Посилання

 

Місце народження: м. Радехів, Львівської обл.

Біографія

Білозір Ігор Йосипович (24. 03. 1955, м. Радехів Львівської обл. — 28. 05. 2000, м. Львів) — український композитор, естрадний співак, автор пісень. Народний артист України (1996). Закінчив диригентське відділення Львівської консерваторії, навчався на композиторському відділенні (клас В.Камінського), яке не закінчив через непорозуміння, штучно створені в радянські часи. Від 1977 — керівник ВІА "Ритми Карпат" Львівського автобусного заводу, від 1979 — художній керівник і соліст ВІА "Ватра" Львівської обласної філармонії. Трагічно загинув унаслідок хуліганського нападу. Похований на Личаківському кладовищі у м. Львові.

ВІА "Ватра" – три різні колективи Львівської обласної філармонії різних часів Першу "Ватру" (зразка 1974–го) очолював Богдан Кудла, другу — Іван Попович і Віктор Морозов (зразка 1977–го), третю (найбільш плідну і довговічну) — Ігор Білозір (заснована 25 червня 1979 року). Перший склад третьої "Ватри" був такий:

  • Ігор Білозір (художній керівник, клавіші)
  • Роман Лозинський (музичний керівник, скрипка, клавіші)
  • Орест Хома (гітара)
  • Ігор Березяк (бас–гітара)
  • Юрко Кедринський (ударні)
  • Олексій Сердюк (саксофон, сопілка)
  • Володимир Пасічник (саксофон)
  • Михайло Вачко (труба)
  • Роман Цимбала (соліст–вокаліст)
  • Оксана Білозір (соліст–вокаліст)
  • Марта Лозинська (соліст–вокаліст)
  • Ігор Критович (звукорежисер)

 

 

 

Дев’ять років знадобилося Президенту, щоб визнати заслуги Ігоря Білозора

22 Серпня 2009 12:14

 

Поділися новиною:

Видатного композитора, народного артиста України Ігоря Білозіра з нагоди 18-тої річниці незалежності України нагороджено орденом «За заслуги» І ступеня (посмертно). Про це повідомила прес-служба Львівської ОДА.

 

 

Ігор Йо?сипович Білозі?р (24 березня 195528 травня 2000) — народний артист України, талановитий український композитор і виконавець, лідер ВІА «Ватра». Автор популярних пісень та справжніх шлягерів: «Пшеничне перевесло», «Світлиця», «Від Бога», «Перший сніг», «Весільний марш», «Не сип, мила, скла». Народився 24 березня 1955 року в місті Радехів у Галичині, згодом переселився до Львова.

 

8 травня 2000 року Ігор разом із друзями сидів у кав'ярні "Цісарська кава", що на проспекті Шевченка у Львові. Там виникла суперечка між ним та п’яними молодиками через російськомовну музику, що лунала в кав’ярні. Пізно ввечері Ігор залишив кав'ярню і вирушив по проспекту Шевченка в напрямі власної домівки, що знаходилась за рогом Шевченка-Фредра. По дорозі його догнали ті самі молодики, тримаючи в руках кастети, і майже перед самим входом у Львівську обласну прокуратуру напали на композитора. 20 днів пролежав він у одній із львівських лікарень. 28 травня 2000 року серце композитора зупинилося. Поховали його на Личаківському цвинтарі у Львові.

 

28 вересня 2001 року Львівський обласний суд визнав винними у вбивстві композитора Д. Воронова і Ю. Калініна, визначивши для них покарання у вигляді 15 і 12 років позбавлення волі відповідно. Крім того, суд постановив стягнути з підсудних 50 тис. грн. матеріальної компенсації на користь дружини, сестри і матері покійного композитора. Адвокати обвинувачених оскаржили це рішення, і в січні 2002 року Верховний суд України скасував як необгрунтований вирок по цій справі. Верховний суд повернув справу в апеляційний суд на перегляд іншою колегією суддів. Апеляційний суд Львівської області засудив Дмитра Воронова, звинуваченого у вбивстві композитора Ігоря Білозіра, до позбавлення волі на 10 років. Юрій Калінін, як співучасник, засуджений до 8-ми років позбавлення волі.

 

 

Пам"яті ІГОРЯ БІЛОЗІРА

ігор білозір - україна

 

 

Ой три вишні, три розлогі зронять білий цвіт
На порозі батька й неньки.
Розійдуться три дороги у широкий світ,
Три дороги-доріженьки.
Кликну-свисну вороного
Час, мій коню, час, час...
Перед брамою дня
Осідлаю коня,
А нині в гості мене
Жде щаслива рідня,
Вся моя рідня..
.

 

 БІЛОЗІР  ІГОР ЙОСИПОВИЧ
(24.03.1955, м. Радехів Львівської обл. — 28.05.2000, м. Львів)
Талановитий український композитор і виконавець.
Заслужений артист України( 1990 )
Народний артист України (1997 )
Лідер ВІА «Ватра»

 


24 березня І. Білозіру виповнилося б 55.


В ніч на 9 травня 2000 року русифіковані мажори жорстоко побили Ігоря Білозіра і він через 20 днів помер у львівській реанімації.
Він помер за свою пісню. Його смерть мала міжнародний резонанс і викликала громадські заворушення у Львові.
І. Білозір — знакова постать для української музичної культури.
Він завжди і у всьому був відданий мистецтву, сповідував високі мистецькі критерії, тому тяжко переживав занепад професійності в пісенному жанрі останніх років, його цілковиту комерціалізацію.
Кожна його пісня - святкова , врочиста несподіванка - це його щирість , чистота , краса , що пробуджує совість людей , кличе їх до свободи , збагачує інтелект.
В ньому органічно поєднувалися патріотизм, талант і висока громадянська позиція. Його мелодії світлі і різнобарвні , як кольори вишиванок і писанок.
Творчість І. Білозіра називають «совістю в мистецтві» — це найвище визнання таланту митця.

 


Встань з колін, народе мій, гордість ,маєш ти.
На колінах не прийдеш до свої мети.
Годі спати, час вставати - сонце вже зійшло,
Сонним, брате, не здолати тяжкеє ярмо.
Просить, кличе і зове вся моя земля,
Україна рідная, матінка твоя.

 

 

НЕЗГАСИМА ВАТРА ІГОРЯ БІЛОЗІРА

 

Вже третій рік газети постійно рясніють публікаціями стосовно кримінальної справи про вбивство композитора, співака,  народного артиста України Ігора Білозіра. Ще донедавна тривали судові дебати... Напевно, це вже наїло всім оскомину. Журналісти здебільшого повторюються, дублюючи один одного. І в тому, що пишуть, до Істини далеко. І невідомо, коли ми її пізнаємо, і чи пізнаємо... Губиться за цією інформацією суть Людини, яку навмисно вбили. Про Неї лаконічно згадують в день народження або роковини смерті. Хто ж цей Ігор Білозір? Який же слід залишила ця Людина у нашому житті? Що створила, якою була в повсякденному житті?

У циклі інтерв’ю з рідною сестрою Ігора Білозіра, лікарем за фахом, надзвичайно цікавим співрозмовником, яка впродовж життя мала свого молодшого брата, як то кажуть, на очах, ми спробуємо розповісти про нього якомога глибше. Отже, наша розмова з Русланою Білозір природно почалася із спогадів дитинства, в якому малий Ігор проявив свою любов до музики. А глибокий патріотизм був основою його життєвої позиції. Формувався упродовж життя. А закладався ще з раннього дитинства з молоком матері, від діда-прадіда.

 

У сяйві дитинства: «Малюк спирається на ноги...»

 

- Пригадую, зовсім недавно, до першого дня народження Ігора, коли його вже не було живого, готувалася програма «Наше місто». У репортажі з Ігорової квартири про нього говорили я і його дружина Оля. Для мене особисто це була дуже тяжка розмова. Насамперед тому, що це був перший його день народження без нього, важка тому, що це було в його хаті, куди ми завжди приходили до нього на його уродини, а його вже не було... Це була дуже тяжка тема і, тяжка для нас передача. Власне тоді я розповідала про Ігора маленького, про Ігора-дитину, про Ігора-підлітка. Він народився у Радехові, де і минуло його раннє дитинство і підлітковий вік. Ігор був четвертою дитиною у нашій родині, а я була першою, найстаршою. Після мене було ще двоє діток, які маленькими повмирали. Ігор народився через сім років після мене. Він був дуже бажаною дитиною, яка народилася від справжньої любові моїх батьків - Марії і Йосипа. Дитиною, до якої доторкнувся Господь. Народився Ігор навесні, 24 березня 1955 року. Тато в цей час працював учителем молодших класів, а мама тоді не працювала. Перед тим, як мав народитися Ігор, ми переїхали із села Радванці до Радехова. На окраїні Радехова винаймали хату, а потім довго і важко будували свою власну. В 1961 році ми переселилися у нову оселю, де нині проживає мама. Енергетика батьківської хати спричинилася до «Маминої світлиці». Була для нього завжди джерелом не просто заспокоєння, умиротворення, відпочинку, натхнення, а поживою, справжньою поживою для праці, для добра, для того, що він творив і віддавав людям -і як результат - народження нових шедеврів. Я спостерігала, що цю поживу він відбирав якось мовчки, філософськи, вдумливо і водночас з таким таїнством, чи у маминому квітнику, чи сидячи у кріслі чи ходячи по маминих кімнатах, окрасою яких є вишивки, створені маминими руками. Справжній творчий доробок, скарб, розмаїття кольорів, візерунків, композицій, сюжетів у рушниках, обрусах, серветках, у яких вияв маминої глибокої творчої сутності. Це було потребою настрою, маминого життя. Навіть, приходячи серед глибокої ночі з роботи, мама відчувала потребу вишити дві-три нитки. Це свій спосіб спілкування із різнобарвністю світу - його красою, філософією сприйняття. У цих вишивках і радість, роздуми, смуток, надбання і втрати, - як у житті. І не дивним є те, що, маючи за завдання зняти фільм про Ігоря, московський режисер зробив фільм про реалії нашого буття, і відповіддю, висновком фільму для самого режисера було на чому формувався цей талант. Він закохався у ті мамині вишивки. Їх вистачить хіба на декілька музеїв. І це окрема сторінка, але невід’ємна від Ігора. Останні дванадцять років мама живе там сама, бо тата ми поховали в 1990 році. Оскільки я була старша, а батьки працювали для того, аби створити якийсь добро-буї: для сім’ї, утримували навіть якусь господарку, то я була його наставником, я б навіть сказала, вихователем...

- А чи можете нині пригадати найяскравіший фрагмент із Вашого дитинства, коли Ігор був ще дитиною?

- Так, Ігор завжди був хорошим, симпатичним хлопчиком: білявим, худорлявим, з великими синіми очима, з довгими пухнастими віями. Я пригадую, якось тато з мамою пішли в гості, і ми залишилися удвох. Іграшок майже не було, хіба що одна-єдина лялька (паяц із матерчатими рукавами і ногами), яку мені хтось подарував. Я їй одного разу обгризла носа і за це була покарана. Деколи я з Ігорем бавилася, як з лялькою. Мені тоді було також мало років... Пригадую, як одного разу батьків не було, я узяла мамин олівець і намалювала Ігореві брови. Одно слово, розмалювала його як дорослого, але як жінку, по-дитячому, а він усе це терпляче витримував. Я переконувала його, що він і так гарний, а буде ще гарнішим. Я його розмалювала, прийшли батьки і мене покарали, мовляв, як я могла собі таке дозволити, могла ж очі повиймати олівцем. Дуже пам’ятаю цей момент. А я виправдовувалася, що не хотіла йому нічого поганого зробити, а лише підкреслити його природну красу. Ігор навіть заступався за мене...

 

Батьківські пороги

 

- Розкажіть трохи більше про свого батька.

- Наш тато був дуже творчою та комунікабельною людиною. Біля нього завжди гуртувалися люди. Дуже товариський, він керував хорами вчителів і дітей, у школі вів співи і малювання, сам дуже гарно співав. Пригадую, у Радехові відбувалися концерти за участю старшокласників, учительських хорів, приурочені до різних дат. Я сиділа в залі (тепер це є районна школа мистецтв), а тато на сцені, на той час у модних широких штанях, співав пісню «Вівці мої, вівці». Пісню, яка потім знайшла продовження в обробці та виконанні Ігора. Важко потрактувати, чому Ігор власне цю пісню підхопив з усього татового репертуару. Я була ще маленькою, а Ігор ще менший на той час, коли тато співав, а деколи тато співав навіть у чоловічому тріо. Ігор любив собі сідати на східцях, які вели на сцену і слухати... Одного разу відбувається концерт у залі радехівського клубу, повно людей, виступає хор, тато диригує. Пісня серйозна, а в залі чується сміх, здавалось би, нема приводу для сміху, а виявляється, наш Ігорчик (тато називав його Ігорко) виліз на ті східці, став собі і так само, як тато, диригує, копіює його. Народ у залі вмирає від сміху і дивиться не на тата, а на малого, який повністю копіював його, диригував щосили. Тоді він ще був зовсім мацьопусіньким, трьохрічним, а вже диригував... Коли підростав, почав встидатися і червоніти...

- А як проходило у Вашому дитинстві дозвілля?

- До речі, я завжди була залучена до всіх тих дійств: співала у шкільному хорі, танцювала в гуртках і навіть як конферансьє вела різні концерти, читала поезії, перемагала в різних конкурсах. Брала участь чи не в усіх гуртках, які лише були в Радехові. А Ігор завжди ходив за мною «хвостиком».

- То Руслана між товаришками без Ігора не сприймалася?

- За мною завжди був маленький «хвостик»: чи то в парку, чи на гойдалках... Таке було наше дитинство - активне і різноманітне... Ми з Ігорчиком іноді навіть разом готували собі щось смачненьке їсти. Вдома тато вчив мене і моїх товаришок співати, і це були тріо, квартет, соло, після чого ми прилучалися до виступів у різних концертних програмах. До речі, моїми шкільними товаришками були росіянки, єврейки, українки; діти начальника міліції, прокурора, КДБ. Я часто бувала у них вдома, а вони - у мене. І ніколи я на цьому не акцентувала своєї уваги...

- Чи є у Вашому дитинстві такі фрагменти, які ніколи не зітруться з пам’яті?

- Звісно ж, є! Це мамині батьки - наш дідусь Іван і бабуся Катерина, які наче магнітом притягували до себе. Наша мама Марія також дуже музикальна, співала в церковних хорах. У неї ніби й тихий голос, але такий ніжний і водночас дуже виразний і мелодійний. Мама. має дуже тонке відчуття музики на слух, бо грамоти музичної вона не знає. Насамперед Ігор завжди показував свої твори мамі. Перша оцінка завжди була мамина. Дідусь Іван із бабусею Катериною жили в селі Бабичі (15 кілометрів від Радехова). При дорозі маленька хатинка з маленьким вікном, ну просто щось казкове... Зовсім невеличка кімнатка вміщала море людей, особливо у свята. Ми з нетерпінням чекали літніх канікул, Різдвяних свят. На той час святкування відкрито не проводились: ходити до церкви, колядувати на Різдво, співати Великодніх пісень -то було дуже святково й велично... Можливо, тому, що було заборонено. Вчителів заставляли чергувати біля церкви, щоб не допускати туди дітей. На селі ці заборони були м’якші. Ми так по-справжньому боялися у вертепі Чорта і Смерті, так вірили, що це насправді. Ми так чекали тих свят! Ігор за своїм зовнішнім сприйняттям - це дід Іван, навіть форма вусів, овал обличчя. Майже ніколи дід нас не цілував, він тільки торкався обличчям і рухалися вуса, і створювалося враження, що він тебе нюхає, але це був такий вияв схвалення, що ти робиш правильно чи навпаки - зле. У нас виростали крила від того, що він задоволений з наших вчинків, ми тягнулися до нього, хоч був дуже строгим і жорстким. Дід з бабусею тяжко працювали. Вони були заможними господарями, які мали багато землі, знали, як на ній господарювати, цінували й любили цю землю і працю на ній, яка давала добрі плоди. Дід наш був сильною людиною, люди до нього тягнулися, його в селі Бабичах дуже шанували за мудрість, доброту, за глибину душі, увагу до людей.

Часто, зазвичай до Великодніх свят, дід робив подарунки особливо людям, які не мали сім’ї, були самотні, беззахисні. Через їхню заможність мали їх вивезти до Сибіру, від цього їх «урятувала»... війна, що почалася в переддень їхнього вивезення... 1 вони залишилися у рідному селі. Хоч й скромно жили, а у воєнні роки, коли в людей щось горіло, гинула худоба, він міг останнім поділитися з людьми. А бабця, на відміну від діда, була така маленька, як пташинка, легка, моторна, а рот не закривався від оповідей. І завжди вони були про філософію життя, про дружбу, зраду, основні цінності життя. Приміром, про те, що справжня дружба перевіряється в біді - «Максим і Клим», «Поворот тата», де щира молитва дітей, родини вирвали і врятували батька із обіймів розбійників. На тому ми зростали, до того тягнулися, бо то було настільки справжнє, глибоке, природне, не штучне, не прифарбоване, не було виховних нотацій, лекцій щодо того, як поводитися, а було все наочно, отак, як жили і робили вони округлі і слухаємо, і таке враження, що зараз відчиняться двері, і з тієї оповіданої історії з’явиться герой. Це було правдиво, життєстверджувально. А дідусь біля цього ж віконечка читав Біблію. Бабця померла дуже рано, і дідусь також, а потім мамина молодша сестра Софія, наша тітка у своїй інтерпретації записала ті оповідки десь на касетку. Прості слова, а значимість колосальна, узята з життя людей.

- Отже, уроки життєвої філософії?

- На них ми росли, а ще - на праці в селі. Пригадую діда - зовні криця, непробивний. От для прикладу: вечір, лягаємо спати. Дід нічого нам не каже, визувається, бере мітлу і починає підмітати кімнату. Навіть не дивиться на нас, а ми зриваємося, беремо ту мітлу і починаємо мести. Тобто не каже, а чого не підмели, мовляв, я от старший чоловік, як це роззуватися, коли під ногами пісок. А ще, приміром, такий момент: за довгим столом закінчили їсти і залишилося декілька крихт, а дід ту кожну крихту збирає, збирає, збирає, але з такою любов’ю до тої крихти хліба, з такою поважністю, не поспішаючи. А ти ж це все бачиш: усі ці рухи, це ставлення до тієї крихти хліба, знаючи, як вона потрапляє на цей стіл і в тебе виховується почуття великої поваги і любові до цих Людей Великої Праці. Я надзвичайно шаную людину-селянина, низько схиляюся перед ним. Ми часто не задумуємося, звідки ж беруться такі прекрасні пироги і хліб, що потрапляють до нас на стіл. Особливо в ті часи, коли технікою село не було забезпечене, а тільки ціною праці: спини, рук, ніг. Це був сенс їхнього життя, що став щоденним обов’язком. Ніхто собі навіть не уявляв, що може бути погане самопочуття, нарікання. Наставав ранок, п’ята година, і з пробудженням сонця починався цикл доби у праці. І був постійний рух, кожної пори року - інший... Це був не те що відпочинок (бо ми малими, не знали, що таке відпочинок), а це була снага, таке бажання бути там, що ми не хотіли, аби ті канікули закінчувалися. Чому снага? Бо були моменти, коли закінчується навчання і вже ніби канікули, рейсових автобусів не було, добиратися усе ж таки 12 кілометрів, а ти так хотів скоріше потрапити в Бабичі, що пускався пішки. Наприклад, було одного разу таке, що всі шукали Ігора, а його нема. А він зайшов уже декілька кілометрів, (десь 5 - 7) по дорозі на Бабичі. Хтось їхав автом зі Львова і по дорозі його підібрав і привіз назад, мовляв, ти куди? Ця жага була постійною, жага до того, що тебе виховувало, збагачувало, наповнювало, очевидно, тією суттю, змістом життя. Дідусь знав, що я хочу стати лікарем, підтримував мій вибір. Ще був на той момент живий, коли я відразу не змогла вступити в Медінститут. Він мене завжди заспокоював, щоб я продовжувала домагатися своєї мети, тоді стану справжнім лікарем. А Ігореві він також завжди казав, що у житті не буває і не буде гладко, треба себе готувати до різного. І вороги будуть теж, але ти ніколи не відповідай їм тим самим на їхню злобу та ворожість. Будь справедливий, добрий. Це були уроки життєвої філософії, ніби на всі випадки і назавжди...

- А тепер часто приїжджаєте в Бабичі?

- Так, адже поховані в Бабичах і тато наш, і бабуся і дідусь, і сестричка з братчиком - Галя і Юрчик. Та й і я там народилася. І завжди, коли ми приїжджали туди з Ігорем, то він казав: « Це наші ангели-хоронителі - мій Юрко, а твій Галя». Вони якось дивно померли: один народився, виповнюється шість місяців і помирає ніби без причини, раптово (ще ввечері дитина здорова, а вночі помирає). І за якийсь період народжується друга дитинка, виповнюється шість місяців і також помирає. Є могилка, ангелочок... На похороні маминої сестри Зоні, яка померла раптово, хоч тривало хворіла діабетом (захворіла, як її син служив у Афганістані). Смерть Зоні дуже приголомшила нас. Смерть Зоні перервала пуповину, що в’язала з коренями. Ідемо за домовиною Зоні, Ігор був дуже задумливий, мовчазний, трагізм події був у ньому. І каже: «Як це страшно, коли тебе несуть, а за тобою іде так багато людей». Останній раз з Ігорем ми були у Бабичах 20 травня 1999 року, у день похорону Зоні. А 28 травня 2000 року несуть його і багатотисячний людський потік іде за ним. Фактично минає якийсь рік... Зоня дуже любила нас. Ми мали з нею контакт не тітки і племінників, а товаришів. Між мною і нею різниця у віці така, як між Ігорем і мною. І оця товариськість була постійна. Ми легко розумілися між собою. Зоня жила якийсь період у нас у Радехові, училася, і я її завжди називала «Зонтік». Нема «Зонтіка», нема Ігора...

- А коли повернутися до Вашого життя у Радехові?

- Після закінчення дев’ятого класу я перейшла у вечірню школу, і пішла працювати у лікарню санітаркою. Я готувала себе до медицини і вважала, що треба пройти випробувальний шлях: чи я зможу бути медиком? Але перед тим у десятирічному віці я бігла до магазину, аби купити Ігорчикові бубликів, упала, покалічила глибоко ногу. І довго тривав процес лікування (декілька місяців). Я була серйозно травмована, перенесла чотиригодинну операцію в умовах поліклініки під місцевою анестезією. Поведінка лікаря-хірурга, якого звали Ігор, під час операції, його ставлення до мене, моє спостереження за ним остаточно визначили мій вибір стати лікарем. Зрозуміло, що тоді ослабли мої другорядні заняття творчістю, тому що була зайнята на роботі, робота в домі, а потім навчання у вечірній школі. А Ігор тим часом, десь крадькома, ходячи до школи, щось собі писав і нікому не показував. Він був дуже сором’язливим, скромним хлопчиком і важко визначити, що домінувало: скромність ховалася за стидливістю. Я часто його критикувала, а Ігор іноді прислуховувався до моєї думки.

- Яку основну рису Ігоревого характеру Ви виділили б?

- Ігор був дуже терплячим і водночас упертим, з вираженим «почуттям свободи». Цей характер він виявляв змалечку. Якщо був незгідний з батьками, які його деколи карали, міг «розвернутися» і піти з хати чи щезнути на декілька годин. А всі ми збентежено його шукали. Я мусила виконувати іноді функцію буфера між батьками і братиком. Якось, ще в дитинстві, він ліз на дерево чи на ровері їздив, і впав. Дуже глибоко поранився (усе стегно, живіт), і тіло почало інфікуватися. Він нікому нічого не сказав, аж мама побачила, складаючи ліжко, що постіль забруднена. Почала допитувати Ігора, у чому річ, і як подивилася,.. а в нього велика ділянка тіла загноєна. Він боявся зізнатися, щоб його не сварили, що ліз не там, де треба. А я його дуже часто карала в дитинстві. Хотіла так, а він інакше. Він мав характер! А я - теж. Я старша і знала, хто кого має слухати, та напевно менші - старших. І не одного ляпаса йому дала. Але він не плакав, не скаржився на мене батькам, не протестував. Та попри все між нами, були нормальні стосунки з розумінням, що це все заслужено, все прощалося, і були повага, взаємність, любов. Я тепер по-іншому на це дивлюся. З позицій сьогоднішнього дня не можу пробачити собі, що Ігора карала. Не можу, тому що я жива, а його вже нема з нами... І завжди повертається у пам’ять те, що ти міг, повинен, а не дотягнув, не зробив, не допильнував, не встиг. І живі завжди мають сумління перед тими, кого нема, але котрих дуже любиш і любив завжди. Здається, що ще б більше любив, якби можна було повернути все...

 

«Відмикаю світанок скрипічним ключем»

 

- Пані Руслано, але ж Ви також робили спроби навчитися музики?

- Так, це було ще до того, як Ігор починав навчатися справжньої музики (у Радехові не було музичної школи)... .Я, приміром, теж хотіла вчитися музики фахово, але не було де. Тато наш із педагогічною музичною освітою, мав основний інструмент-мандоліну, на якій підбирав мелодії. Я ж музичної освіти не мала, у мене все було на слуху, я співала так, як вчив тато. Всі ми з дитинства були артистами. І от у Радехові мали відкрити музичну школу. Діти проходять відбір, і я його пройшла, хоч і не мала вдома музичного інструменту. Та не доїхав вчитель музики, і школа не «відбулася». Потім я переїхала до Львова, заробляла вже медичний стаж, та ніяк не могла вступити (я чотири роки вступала в Медінститут). Приїхавши до Львова, почала працювати, ходити на підготовчі курси і готуватися до чергового вступу до Медінституту. А крім того, наймала вчителя музики, але недовго. Побачивши, що нема результату від такого навчання, я це закинула. А Ігор підростав. Руслани в Радехові постійно вже не було, лише на вихідні. Ігор сам у Радехові, він уже в нас дорослішає. Він не раз казав до мами: «От як Руслана приїде, тут усе має бути чисто». Він усе прибирав, щоб не було гірше, як за Руслани, хотів показати «фору». Отже, порядок він тримав. І тут, у Радехові, починається чергова акція, спрямована на створення музичної школи. У 1968 році Ігор вступає до дитячої музичної школи. Вчиться у класі баяна. А в 1970-му - їде в музпедучилище, до Львова. І знову ми живемо разом, винаймаємо помешкання на вулиці Маяковського, 80. Ігорчик спить на розкладачці, ми живемо у прохідній кімнаті, я уже на той час вийшла заміж, знову не вступила до Медінституту, працюю. Але згодом усе одно вступила, а Ігор продовжує навчання в училищі.

- Тобто можна вважати, що неабияке бажання до музики в Ігора зародилося ще в Радехові, у підлітковому віці?

- Так, це все було в нього всередині, змалку, а вже у Львові (ще несміливим старшокласником Радехівської школи прийшов у редакцію Львівського радіо до Марти Кінасевич на програму «Мікрофон для усіх». Він сором’язливо зізнався, що пише пісні і має свій невеличкий шкільний естрадний ансамбль. І записали передачу, в якій Ігор запропонував не одну пісню...) починає народжуватися, вихлюпуватися: то в словах, то в музиці, то у словах плюс музиці, приміром, «Біла пава», «Гірський танок», «Квіти в росі». Мені досі дивно, що маленький хлопчик написав таку пісню «Квіти в росі», «немов сльози». Це ж за сумна як для хлопчика перша пісня. І в нього є цілий великий альбом віршів, які він писав і нікому-нікому не показував. Тобто він вважав, що це недостойні поета вірші. Знову ж таки через свою рису - скромність. І коли ми їх перечитували вже після смерті, то, можливо, через тривожний і сумний наш настрій, ми прослідковували, що в характері всіх цих віршів відчувається смуток, ностальгія, трагізм. Вони для нас неоціненні. За кожним цим віршем, за кожним рядком - його буття, його день, його настрій, його сприйняття світу маленьким юнаком, сприйняття сім’ї, в якій він жив, сприйняття мене, оточення, своїх однокласників, свого Радехова і цілого світу, такого різного і багатого, де він бував. Одного разу мама почула гамір, стає уночі, перелякалась, каже: «Батьку, вставай, з нашим Ігором щось сталося». «Та що сталося?» «Та він сидить - третя година ночі - за піаніно і грає, очі заплющені, і каже: «Тихо, тихо, тихо, не заходьте». Він творив музику. Як і потім у майбутньому, він писав музику переважно вночі, коли було тихо. Коли, як він усе жартома казав: «Усі бандити і бандитки сплять» (так він любляче називав своїх друзів) і спадає метушня, суєта, настають спокій і тиша, і до нього приходить щось високе. Він спілкується, відкриває себе знову і знову, і народжується музика. Це таїнство відоме тільки йому одному...

 

«Ватра» запалила іскру любові до правдивої музики

 

Ми розпочали цикл ексклюзивних інтерв’ю з рідною серцю визначного композитора, співака, народного артиста України, відомого діяча української культури, творця музики, яка полонила світ, Ігора Білозіра, - його сестрою Русланою Білозір. Ми розповіли про дитинство Ігора Білозіра. Сьогодні піде розмова про основоположника новітньої української естрадної пісні, який далекого 1979 року став художнім керівником вокально-інструментального ансамблю «Ватра» Львівської філармонії.

- Пані Руслано, Ви чи не єдина людина, яка постійно мала свого молодшого брата Ігора на очах. Тож Ви, безперечні, бачили, як усе починалося у творчому житті Ігора і з погляду дня сьогоднішнього можете про це повідати?

- Вже пішов третій рік, як нема з нами Ігора, але я не можу сказати, що гострота болісного усвідомлення втрати в мене притупилася. Я не можу сказати, що Ігора нема, точніше, не хочу з цим змиритися, усвідомити, я не можу того прийняти і тому мін емоційний стан буває таким різним, коли я про нього думаю. Особливо, коли є присутньою на концертах, присвячених його нам’яті. Це так тяжко! Бо нема Ігора з хлопцями на сцені, і ти тоді реально усвідомлюєш, що його нема з нами... Особливо тяжко для мами, яка чекає виходу свого сина на сцену, з особливими, притаманними лише йому манерами, рухами, бо звикла до того. Коли ти слухаєш музику на касеті чи диску, то здається, ніби він є. Ти чуєш його голос, тембр, а коли буваєш на концерті, то це настільки тяжко, що просто неможливо там бути.

Напливають спогади... 1979 рік. Львівська філармонія. Переповнені зали... На першому концерті я набралася не те що сміливості, а наглості і вийшла на сцену, а Ігор стояв десь позаду хлопців, ледь до нього дісталася. Тоді, здається, він стояв з гітарою (за чергою випробував усі інструменти ), і я йому подарувала квіти, обняла його, поцілувала і більше ніколи я уже не дарувала йому квітів на концертах. Ігор тоді зніяковів, можливо, навіть розгубився, а я була горда за нього. Це був єдиний раз, власне отой початок...

Пригадую, у Радехові, на батьківському подвір’ї, ціле літо проводились репетиції. Бум-бум, бум-бум, уся апаратура під’єднувалася через вікна до електророзеток у хаті. Репетиції... Чого там тільки не було! Але було таке захоплення! Це було творення програми радехівськими хлопчаками, Ігоревими ровесниками, одержимими музикою, яких Ігор гуртував навколо своєї ідеї. Перед цим безконечним шумом, незручностями, створюваними у будинку, у родинному побуті поступалися навіть батьки. Хлопці заробляли на інструменти, їздячи по весіллях, куди їх згодом стали дедалі частіше запрошувати. Бувало, у них навіть викрадали апаратуру. Це були фактично ще діти, але в них уже було бажання творити, працювати,показувати свій репертуар на концертах, різних конкурсах. Вони заробляли, купували інструменти, тішилися здобутками, а разом з ними тішилися і ми. Був випадок, коли Ігоревий інструмент хтось викрав, і це також було цілою проблемою, бо мусили встановити, хто ж це зробив, а з’ясувалось, що це один із членів їхнього маленького колективу.

Після закінчення музпедучилища Ігор працював учителем музики в Корчинській школі і теж там створив ансамбль (1974-1975 рр.). Після закінчення музпедучилища Ігор, як молодий спеціаліст, мав працювати у сільській школі під Києвом. Коли він приїхав за призначенням, на цьому місці працювала людина, яка ще не досягла пенсійного віку, а він каже: «Як же , я буду на чиєсь місце пхатися, як людина працює?». Ігор повернувся  додому. З допомогою тата його влаштували в Корчинську сільську школу неподалік Радехова, де працював близько двох років. У продовж двох останніх років на конкурсних турах, концертах нам’яті «Таланти твої, Україно» земляка, композитора Ігора Білозіра, які проводить Радехівська районна школа мистецтв, з ініціативи її директора, Ігоревого однокласника Юрка Сухара, серед 2000 дітей Радехівського району виступає ансамбль із Корчинської школи, продовжувач Ігоревої справи. Дехто з вихідців цього ансамблю став членом гурту «Соколи»; інших колективів. Тобто навколо хлопчака у віці 14-16 років з його ініціативи гуртувався колектив.

Про цей період Ігор говорить в одному з інтерв’ю: «Двадцять років тому естрада була не те що інша, не було тоді модних нині синтезаторів, завдяки яким можна було обійтися малою кількістю людей. На сцені грало 14 чоловік, серед них виконавці на духових інструментах. Відразу було видно хто є хто: кожен мусив учити партії, обов’язковими були щоденні репетиції. Це велика праця. Але було й задоволення - відчуття ліктя товариша, зіграності Такі емоції передаються залові і все ж багато справді хороших музикантів опинилося за бортом. Раніше був відбір і відповідальність. На сцену будь-хто не потрапляв, не можна було працювати у філармонії без музичної освіти» Аматорство - це добре, коли воно хобі, але не треба його називати професійним мистецтвом».

- Цікаво, а коли Ігор зустрів Оксану?

- Коли Ігор учився у музпедучилищі, там і познайомився з Оксаною. Вона також училася там, але була від нього молодша. Ігор під час навчання в училищі жив з моєю сім’єю, а після народження моєї дитини (ми винаймали у Львові помешкання, жили у прохідній кімнаті) перейшов жити й гуртожиток і там вони познайомилися, на кухні, коли Ігор смажив картоплю. Його полонили її очі: сині, великі. Ігор часто раніше казав: «Я дуже люблю свою сестру, і жінку вибрав подібну до неї». Можливо, тому, що був прив’язаний у дитинстві до мене. Ми йшли практично поруч. Він, будучи маленьким, і коли жив у Львові і вчився в училищі, дуже часто хворів на запалення вух (на першому році був тяжко хворий), ангіни. Я переживала - він учиться музики - у нього можуть бути проблеми зі слухом. Навіть мамі не казала, яка це може бути проблема, адже я уже вчилася і трохи розумілася у медицині. А виявляється, усе сталося навпаки, ті парацентези, ті гнійні запалення навпаки - загострили його слух, стався парадокс.

В училищі також був творчий колектив, де Ігор з Оксаною виступали, створювали програму і почали спільно працювати. Потім, я знаю, вони створили ансамбль у Золочеві (де на той час жили її батьки, а родом Оксана з Рівненщини, села Смиги). Туди вони їздили працювати, виступати на вихідні дні. А потім був ще коротко ансамбль «Вікторія», названий на честь моєї дочки, Ігоревої похресниці, а згодом був ансамбль «Ритми Карпат», що діяв при Львівському автобусному заводі. Організаторами самодіяльного ансамблю «Ритм й «Кар пат» були студенти Львівської консерваторії Роман Лозинський та Ігор Білозір. Уже відтоді (1976 рік) почалася напружена, копітка робота, творчий пошук свого слова в пісенному мистецтві. Вже в 1976 році за свіжість і самобутність обробок українських народних пісень «Оре плужок», «Щука-риба» ансамблю було присуджено звання лауреата конкурсу «Львівська весна». 1978 рік став роком творчого звершення ансамблю, вимальовується оригінальне обличчя ансамблю, його мистецьке кредо. «Ритми Карпат», один із перших самодіяльних колективів, який дає повний сольний концерт у двох відділах, стає призером на XI Всесвітньому фестивалі молоді і студентів у Гавані, якому і присвячений Всесоюзний конкурс, що проходив у Харкові. Часто бере участь у передачах Львівського телебачення, програмах «Ширше коло», «Заспіваймо друзі», «Народні таланти». Нелегкими були роки творчих пошуків, перемоги змінювались невдачами. Деякі музиканти відходили, приходили інші. Але напружена робота в пошуках творчого обличчя колективу, шліфування професійної майстерності продовжувалася...

- Повернімося до знайомства з Оксаною. Як Ви вважаєте, Оксана любила Ігора чи банально використовувала його композиторський талант?

- Думаю, це була любов. Кажуть, можна полюбити, розлюбити, знову полюбити, - так у декого буває. Очевидно, можна в собі достеменно не збагнути де любов, де захоплення, а де тимчасовість. А це, напевно, усе-таки була любов. І добре це було чи зле? Напевно, добре. Тому що Ігор полюбив по-справжньому, він знав це почуття. Оглядаючись назад, важко це зрозуміти. Я пам’ятаю Оксану в ті далекі часи, якою вона була невиразною, несміливою, тихою. Мама не схвалювала Ігоревого вибору. Це була його перша дівчина. Але щось Ігор у ній побачив. Коли вже Ігор закінчив училище, він хотів учитися далі; відчув у собі, очевидно, силу, бажання реалізувати себе у творчості, і брак знань більших, глибших, грунтовніших. Зрештою, це вже був не підліток, а мужчина, і в нього були переконання, що він повинен іти далі, проявити і реалізувати себе. Це бажання підсилило почуття любові, а вона завжди дає рушійну силу і твердість у вибраному шляху. Це вже не був той маленький хлопчик, якого я розмальовувала, що не протестував. Він їде сам до Києва. Десь там він іде навіть на порушення, десь ухитряється, але домагається свого, бо має вищу мету -він хоче вступити до Львівської консерваторії, домагатися права туди вступати. Він обходить хитрощами потрібні установи і приїжджає зранку київським поїздом, заходить до хати втомлений, щасливий і задоволений, що в Києві він отримав підпис. Тобто право на вступ у консерваторію (1975 р.). А оскільки було право, а бажання було колосальне, то воно і зреалізувалося. Ігор, працюючи в Корчинській школі, декілька разів на тиждень приїжджав до Львова отримувати приватні уроки у викладачів консерваторії з підготовки до вступу. Батьки всіляко цьому сприяли. Він вступив на диригентський відділ консерваторії, а Оксана продовжує навчання в музпедучилищі.

Раптом, будучи ще в «Ритмах Карпат», Ігор з Оксаною хочуть одружуватися. Наша мама протестує, бо Ігор розпочав навчання у консерваторії і яке, мовляв, одруження: «Учитися треба, а одружитися встигнете». Це я б сказала, був перший конфлікт між родинами в ще не створеній сім’ї. Гадаю, про цей конфлікт дуже добре пам’ятають усі в обох колишніх родинах. Не були при ньому присутні тільки Оксана та Ігор, а лише родини, що з’їхалися до Радехова обговорювати це питання (були при цьому я і мій чоловік). За молодих вирішувалося - женитися їм чи відтермінувати одруження. Оскільки на першому місці з позиції нашої родини мало бути навчання, набування професійного фаху, наша мама була категорична, наполягла на тому. що Ігор повинен закінчити консерваторію, а одруження не втече. Оксанині батьки спершу наполягали на одруженні, а з позиції Оксаниної мами подальше навчання для жінки необов’язкове, мовляв, має уже освіту, має фах, може працювати музвихователем у дитячому садку, принаймні. Для жінки, на її думку, того достатньо. Зрозумівши, що наша родина є невблаганна в даному питанні, крім того, наша мама поставила умови, мовляв, якщо так категорично наполягаєте на одруженні, то нехай Оксана також продовжує навчання. І Оксанина мама їде до Києва і робить усе для того, щоб Оксана теж мала змогу вчитися. З цього приводу люди, до яких зверталася Оксанина мама казали:«Маєте добру сваху, вона більше дбає про вашу дитину, ніж ви самі». Далі й Оксана вступає у Дрогобицький педінститут, здається, на заочне відділення. А за якийсь час переводиться до Львівської консерваторії. Вони разом, вони одружуються (4 червня 1977 року в Радехові), вони працюють, вони однодумці, працюють плідно, розуміючи одне одного. Вони у творчому пошуку, натхненні, окриленні і одержимі...

Народжується море пісень у співавторстві з Богданом Стельмахом, який завжди критично ставився до Ігоревих віршів. Він вважав, що Ігор не поет, що він музикант, композитор, а поезія - це не його хліб, це мають робити інші, робити фахово і професійно. І якоюсь мірою він Ігореві додав невпевненості у плані віршів, і Ігор перестав писати пісні на свої вірші, практично з моменту співпраці з Богданом Стельмахом. А Ігор, своєю чергою, казав: «Стельмах для композитора - поет майже ідеальний, ніби мислить музичними образами, який лише фіксує поетичними рядками. Музикант у поезії...». А щодо того, як народжувався музичний твір, Ігор казав: «Спершу домучуємо одне одного з поетом», далі йду з новинкою у колектив, спільно обігруємо, обкатуємо, шліфуємо. Дуже істотно, коли колектив має смак, дослухатися до його голосу. Так народжувалися народні пісні - у колективній творчості. У роботі - поступ, у музиці - невичерпність, у виконанні... отож знову таки бачиш недоліки, простір для розвитку». Зустріч Ігора зі Стельмахом - це також влучання у «золоту середину». Гармонія слова і музики. Так само, як Ігор і Оксана - не просто закохані хлопець і дівчина, а хлопець і дівчина, які знайшли себе в Музиці. І це дуже важливо. Тому вважаю, що злет «Ватри» немовби дублюється у двох іпостасях - Ігор і Оксана, Ігор і Богдан Стельмах... Коли починаєш думати, аналізувати, повертатися назад: чого було більше, що привабило Ігора до Оксани, можливо, музика чи сама Оксана-дівчина, а потім музика - чи навпаки, чи, може, його почуття лилися музикою... Не знати, що переважить на терезах, можливо, це і не треба ставити на терези, бо на той момент це було єднання двох, що повело, стрімко, упевнено й рішуче. А закохані здатні на великі речі. Вони не оглядаються назад, вони не думають про наслідки, вони не помірковані...

- Але у творчих людей поміркованості взагалі не буває...

- Тому і пісні Ігор писав практично лише для Оксани, для її голосу, її тембру. А якщо до цього моменту згадати, як він довірив їй заспівати пісню узагалі як солістці, то пройшов чималий шлях, шлях великого навчання. Створюючи пісню, Ігор знав, як вона має звучати. Він її відчував і знав, як вона має бути подана слухачеві. Робота ця була надзвичайно потужна, надзвичайно важка, це була титанічна праця, яку знали тільки він і вона, усі навколо лише сприяли тому. І вдома, і в Радехові був спів, були і «крокодилячі» сльози, які лилися з її голубих очей, це були істерики з боку Оксани, але був результат. Я сама не раз бачила ті сльози: «Чого він до мене чіпляється, чого він від мене хоче?» А він вимагав: «Відкрий рота, постав язик, дай звук!». В цей момент це був не люблячий чоловік, це був митець і співачка. Оксана Білозір свого часу говорила: «Мене Ігор вів за руку, як дитину. Я весь час за його плечима». Це було творення, а в мистецтві не можна оглядатися назад і думати: десь перейти межу чи не перейти. Процес творення у мистецтві простій людині осягнути важко. Це був процес творення, і він був непростий. Від легкого в мистецтві не буває добрих плодів. Це винятки бувають, що падає «манна з неба», це короткочасно, і не завжди, і, як звичайно, не приносить задоволення нікому. А вони отримували це задоволення! І сліз, істерик уже не пам’яталося, забувалося небажання співати під таким жорстким пресом. Ігор розумів, що може досягти більшого, ніж домагається на цей момент і тому ця жорсткість проявлялася у вимозі творця-чоловіка. Якщо три роки співали Люба Кір, Марта Лозинська і Оксана Розумкевич (згодом Білозір) і не було солістів у колективі, то це про щось говорить. Не було Оксани-співачки відразу. Оксана не була до того готова ні з дитинства, ні з училища. Але вона формувалася ціною тяжкої, наполегливої праці удвох з Ігорем... Ігор ще в далекому 1976-му казав:«Я доб’юся того, що моя Оксана буде на 1-й сторінці обкладинки журналу «Україна». Вона буде українською співачкою». Він відчував, що може для неї писати (мав у тому потребу), виявляти свої почуття, формуючи таким чином свій творчий характер і характер дружини-співачки. І потім цей продукт у процесі спільної праці чи співпраці вже подати глядачеві, слухачеві - для людей.

- Як керівник «Ватри» і чоловік Оксани, Ігор свого часу казав, що йому неабияк приємно, що Оксана Білозір - солістка «Ватри» і що зросла вона саме в цьому колективі. І казав, очевидно, це з почуттям великої любові і гордості за них. Тобто, слід вважати, що й Оксана кохала Ігора?

- Думаю, що Оксана кохала Ігора. Любила в період їхньої юності, період формування та зросту на їх творчому шляху, піднесення та визнання таланту, поступу «Ватри», котра, наче ракета, стрімко злетіла в 1979-1980-х роках...

- А як Ви вважаєте, чому так часто учасники «Ватри» змінювали одне одного?

- Ігор-митець був надзвичайно вимогливий і дуже багато музикантів не витримувало цих вимог, вони просто йшли з «Ватри». І казали: у «Ватрі» знову оновлення. Більше як 60 людей пройшло через школу «Ватри», і багато з них є цікавими особистостями в мистецтві... Сам Ігор про цей момент казав: «У нас постійно хтось приходив, хтось відходив. Але зберігався почерк, був свій репертуар. Сьогодні навіть важко уявити, скільки музикантів пройшло через «Ватру». Чимало стало працювати самостійно. Багато колишніх ватрівчан розсіялось по всіх світах. Що ж вдієш - треба виживати...»

Але ці вимоги насамперед Ігор мав перед собою, а потім ставив їх до інших, і ці вимоги мали кінцеву мету. Це не були якісь-там вибрики екзальтованої особи чи примхливого, неврівноваженого чоловіка, а внутрішнє відчуття митця. Він знав, як має звучати твір А сам на передньому плані ніколи не був... Та й на фотографіях, афішах, у відеокліпах Ігора ще треба пошукати.

- Як гадаєте, якби Оксана не зустрілася на Ігоревому шляху, чи була би «Ватра» такою популярною і чи взагалі була б «Ватра»?

- Однозначно - була б, тому що мотором, ідеологом, лідером, навколо якого гуртувалися однодумці, музиканти, був Ігор (нагадаємо нашим читачам, що першими керівниками «Ватри» були Богдан Кудля та Михайло Мануляк, а згодом - Іван Попович. Коли основний склад «Ватри» перейшов працювати у «Смерічку», тодішній директор філармонії Микола Кулій запропонував Ігореві з хлопцями їх замінити. І... «Ватру» ніхто не розкручував, вона сама заробила собі славу, аж «зали трішали», - казав Ігор.)

- Не було б Оксани, була б інша співачка, або просто не було б співачки, а інша інтерпретація музичного матеріалу. Це однозначно! Тому, що серцем «Ватри» був Ігор, а через Оксану за якісь пару років існування «Ватри» подавався частково власне цей продукт творчого колективу. І те, що потім багато пісень писалося для неї, говорить про його ставлення, про його почуття до неї. Як чоловік, як джентльмен для кого він писав? Для своєї дружини і таким чином її підносив, виводив у світ. На якомусь етапі спільного життя це була навіть своєрідна її вимога писати пісні лише для неї... Ігор уже тоді мав би замислитись над цим. І першим «світлом» для Оксани стала пісня «Пшеничне перевесло» на конкурсі в Тернополі в 1979 році. Власне на цьому конкурсі вперше заспівав і Ігор пісню «Вівці мої, вівці мої» у власній обробці - аналогія між співом тата. Очевидно, коли був він ще маленьким хлопчиком, на нього ця пісня дуже вплинула. Це було надзвичайно. Це був перший дебют колективу «Ватра» на республіканському конкурсі і перша велика перемога. Вони дуже переживали, хвилювалися, бо змагалися з уже на той час відомими співаками і гуртами. Ця пісня є записана, і ми її хочемо випустити компактом власне в Ігоревому виконанні. Це історія, це початок виходу на велику сцену, і це для нас є дуже дорогим.

- А от Ігор, зазвичай, якими віяннями керувався у доборі репертуару для «Ватри»? Які саме твори були йому до серця?

- Основа репертуару - народні пісні та їхні обробки. З цього він починав, на цьому вчився сам. А Ігор щодо того казав ще в далекому 1979-му, що «інша частина - авторські. Перша половина визначальна. Говорити про джерельність народного мелосу, високу естетичну і виражальну сутність, вивірену життям і часом, відшліфовану поколіннями співочих талантів. Вчишся на народних перлинах і відчуваєш, скільки то душі треба вкласти в мелодію, аби (можливо, вічно!) наблизитися до того рівня. Отже, вивчати, слухати, співати і тільки тоді, якщо взагалі дано, - писати самому. Народна пісня - для нас взірець. Ми хочемо, щоб наша «Ватра» запалила іскру любові до правдивої музики. Адже саме поняття Ватра - це вогонь, який зближує людей. Біля вогню зароджуються найближчі стосунки, лунають найщиріші побажання, розмови. Насамперед даруємо тепло наших пісень слухачам. Ми хочемо також, щоб задоволення мав і колектив на сцені. Тобто це невеличке свято, взяте десь з гір чи народних гулянь, коли ото співають, танцюють, веселяться, розповідають цікаві історії. Отак повинно бути і на сцені. Щоб не було отої грані, що отут колективу, а отут глядач, щоб ми були як одне ціле, щоб люди в залі веселилися і ми разом з ними. Тоді це найкраще...».

Ігор по-справжньому досягнув цього дійства... Готуючи концерт пам’яті на сороковини смерті Ігора, Руслана Лижичко зі своїм чоловіком Олександром Ксенофонтовим організацію цього концерту-реквієму взяли на себе. І за це ми тим молодим людям надзвичайно вдячні. Працюючи над режисурою, глибоко познайомившись із творчим, різноплановим доробком, відеоматеріалом композитора, у них з явилася потреба по-справжньому пізнати наш чудовий карпатський край і людей цього краю. І як результат - народився відеокліп «Знаю я» у сучасній інтерпретації, із застосуванням сучасних можливостей. І наверненням до цієї теми вони завдячують Ігореві-Митцю, Ігореві-Людині. Про це обоє вони говорили на репрезентації кліпу у Львові.

В Ігоревій творчості завжди був присутній вираз творчої свободи. Українська народна пісня якраз і давала ватрівчанам під керівництвом Ігора Білозіра відчуття творчої свободи. Це були часи, коли колектив не випускали на сцену, бо не мав він у репертуарі 3-4 пісень російськомовних, а от у «Ватри», попри все, збереглися програми, з достоту українським репертуаром...

 

«Даруємо пісню на щастя, на добро»

 

Ми розпочали цикл ексклюзивних інтерв’ю із сестрою визначного композитора, співака, народного артиста України, відомого діяча української культури Ігора Білозіра Русланою Білозір, розповіли про дитинство, юність, початок творчого шляху. Сьогодні ми спробуємо простежити динаміку творчих здобутків колективу «Ватра» Львівської обласної філармонії за перших 5 років, художнім керівником якого був Ігор Білозір.

 

- Чим для Ігора була «Ватра»?

- Ватра за прадавнім звичаєм горян символізує невмирущість життя і щедрі гаразди людини. Ватра - це багаття. Увечері, коли збираються втомлені денною роботою чабани, полонини карпатських гір вкриваються світлими цятками, - то горять ватри. Великі купи сухого і тріскучого хмизу горять яскраво, і видно їх далеко-далеко. Вони ніби маяки для подорожан уночі. До ватри йшли зігрітися, або просто посидіти чи переночувати, вони були центрами спілкування у горах, символом життя, єдності і благополуччя. Кожен колектив повинен виправдовувати свою назву. «Ватра» орієнтується на невичерпне творче багатство - фольклор. Уперше в гори Ігор потрапив 17-річним юнаком. Уранці - захоплення від незбагненної краси сонця, що сходить і народжує день в горах. А ввечері, коли сонце заходить, усі сходяться до палаючої ватри. І від цього відчуття надзвичайного душевного піднесення - і, здається, що це найкращі хвилини твого життя. Полум’я потріскувало, здіймаючись угору, освітлюючи гілки сосен, траву і навіть повітря. А юнаки навколо ватри сиділи тісним колом, розмовляли, жартували, співали і була в цьому спілкуванні така щирість, така теплота, що Ігор вирішив: він розпалить колись свій вогонь, створить свою палаючу «Ватру».

- Яке найяскравіше враження Ви виділили б у своїх спогадах на творчому шляху Ігоревої «Ватри»?

- Спогадів і яскравих вражень багато. Кожен подальший концерт - це була нова, зарепрезентована програма. А їх було ох як багато! Нові артисти на сцені, що змінювали одні одних, нові пісні, запропоновані глядачеві чи слухачеві у вигляді театралізованих мізансцен, чудова, неповторна музика, свято на сцені - свято в залі. І єдність між сценою і залом.

... Відкривається завіса, на сцені нікого. Лиш палає ватра. Та ось висвітлюється сцена бузково-синім світанком, проступають людські постаті, у яких вгадуються чабани в задумі навкруг багаття. Чується звук мідних інструментів (які згодом змінив саксофон), що промовляють, немов трембіти, йому вторить сопілка, долучається скрипка. І сплескує раптом ритмічна та жвава, наче водограй мерехтливого полум’я, танцювальна мелодія зі знайомими ритмами коломийки. І на цьому музичному тлі звучать проникливі слова: «Палає ватра, // Тихо шелестять смереки вічні, //Віковічні граби і ти з людьми, // Ти нині гість Карпат...». Цей початок виступу ансамблю «Ватра» пам’ятається не одному поколінню шанувальників «Ватри»... І своєю неоднозначною, музично-пісенною програмою виправдовує назву: скликає людей до пісенного вогнища свого краю - розповідає про долю народу Галичини, дарує слухачам неповторність фольклорних перлин, сердечність сучасного співу, щоразу викликаючи щире захоплення слухачів високим професіоналізмом вокалу, несподіваним аранжуванням, витонченою театралізацією кожного твору.

І все ж, забігаючи наперед, найяскравішим спогадом є 10 років «Ватри» - ювілейні концерти у Львівській Опері 15-16 липня 1989 року. Суєтно, урочисто, хвилююче. Переповнена гарна зала, балкони, по-святковому оформлена сцена, на якій багато квітів, яскраве освітлення. Гарно вдягнені мама, Вітуся, Андрійко, мої друзі, Оксанині батьки, сестра Оксани Мирослава. А в душі в мене щем - до останньої хвилини біля входу в Оперу я чекаю нашого тата. Але він так і не приїхав з Радехова на цей концерт - тріумф слави, народного визнання своїх дітей (Ігора та Оксани), за яких так завжди вболівав, тішився, допомагав... А 13 липня 1990-го (через рік) тато раптово помирає на 7-й день після проведеної операції.

10-річчя «Ватри» було справжнім святом: хвилюючим, веселковим та піднесеним, г для складу колективу, що був на сцені, і тих, що в різний час працювали там, і для шанувальників у залі. Звучали в концерті пісні з репертуару ансамблю різних років - твори Ігора Білозіра та Олексія Сердюка, українські народні мелодії. І хоч концерт тривав більше трьох годин і на наступний день також, далеко не зміг вмістити всього, що «Ватра» зробила за 10 років. І ватрівчанами в ці ювілейні дні на сцені були: А.Войтюк, І.Лесько, Ю.Кедринський, Т.Іванів, Р.Недзельський (майбутній обранець Оксани Білозір), новими барвами яскравіла в цей вечір заслужена артистка України О.Білозір, чудово дзвенів голос лауреата республіканських конкурсів Мар’яна Шуневича, звукорежисером цього дійства був Зеновій Мельник, виходили на сцену, грали і співали колишні учасники ансамблю, які віддавали йому талант, наснагу - О.Сердюк, Р.Штинь, І.Богдан. Уперше зі сцени «на живо» прозвучав дует О.Білозір та В.Морозова. Було багато офіційних (почесні грамоти облвиконкому, обласного Управління культури) та дружніх привітань зі сцени, подарунків, пам’ятних сувенірів, щирих усмішок - і квітів, квітів, море квітів. Оксана зі сцени дякувала Ігоревій мамі за допомогу і виховання Андрійка (він десь після року жив з нашими батьками в Радехові, мама покинула улюблену роботу, щоб створити можливість займатися творчістю та концертною діяльністю Ігореві та Оксані. Оксана співала для мами зі сцени пісню.

Ігор у цей вечір був іменинником... Ігор Білозір, який очолює «Ватру» від першого її колискового дня, веде її уперед упевнено і стрімко, пісні якого всі десять років становлять основу і окрасу репертуару колективу. І як підсумок, кода, фінал концерту - глядацька зала, що стоячи скандувала, вітаючи колектив на сцені і його незмінного лідера, натхненника серця «Ватри» - Ігора Білозіра. А він, урочисто спокійний, гордий, ледь усміхнений, з великою вдячністю і шаною до людей приймав цей вияв любові. А з глибини очей струменів легкий смуток. Що це - відчуття-передчуття витонченої натури???

- Але повернімося на десять років назад. Цікаво, яким був початок і подальший творчий шлях «Ватри»?

- Літо 1979 року. Самодіяльному колективу «Ритми Карпат», що має уже оригінальне обличчя (давав сольний концерт у двох відділах, де пісні Ігора Білозіра на його ж слова: «Моє кохання», «Красуня», «Квіти у росі», «Гірський танок», «Серпанки», а також на слова П.Маха «Балада про матір» звучали в цьому складі), запропонували вийти на професіональну сцену - 25 червня 1979 року. Дружний, злагоджений колектив, учасниками якого були Ігор Березяк (бас-гітара, скрипка, тромбон), Орест Хома (акустична гітара, перкусія, сопілка, флояра, вокал), Михайло Вачко (труба), Володимир Пасічник (сакс-тенор, кларнет, флейта), Олекса Сердюк, автор пісень ансамблю (сакс-альт, кларнет), Юрій Кедринський (ударні інструменти), Оксана Розумкевич (вокал), Марта Лозинська (вокал), Роман Цимбала (вокал), звукооператор Ігор Критович, світлооператор Михайло Бугай, музичний керівник, аранжувальник Роман Лозинський (скрипка, перкусія, електроорган, вокал). І художнім керівником, ідеологом, промотором «Ватри» став Ігор Білозір, автор багатьох пісень і текстів, музикант (фортепіано, електроорган, вокал). Професіональна сцена не означала комфортного забезпечення для роботи колективу. Костюми, інструменти, текстові афіші, колонки, які обклеювали вручну, благенький, старий, холодний автобус, який не раз застрягав у снігових дорогах і треба було його штовхати, апаратура, яку купували, самі ж вантажили під час концертних поїздок, холодні зали... Ці незручності скоро забувалися, бо була вища, наступальна мета...

Травень 1981 року. Перше, серйозне випробування - республіканський конкурс у Тернополі (31 професійний та самодіяльний ВІА республіки, 46 солістів-вокалістів бере участь у конкурсі, серед них знані і відомі), у перервах обговорюються уже кандидати в переможці... І раптом на сцену виходить львівська «Ватра»! До речі, про цей конкурс ватрівчани дізналися за два тижні до початку, оскільки повернулися до Львова  з гастролей по республіках Середньої Азії, тому часу на спеціальну підготовку було мало. Журі, яке очолював Мирослав Скорик, було одностайне, переможці - львівська «Ватра». Перемогу тоді здобували: О.Сердюк, З.Левковський, Ю.Кедринський, А.Береза, Л.Попадюк, О.Білозір, Л.Кір, звукорежисер Б.Стефура, світлооператор М.Бугай та засновник і керівник колективу Ігор Білозір.

- Гортаючи пожовклі від часу сторінки газет більш як двадцятирічної давності, які частково збереглися, я з трепетом і великою увагою, по-новому осмислюю прочитане і сказане в цей час Ігорем і про нього колегами-журналістами М.Міщенком, І.Лепшою, О.Мигалем, І.Шрамком та багатьма іншими. І тому мені хочеться цитувати саме його слова про життя «Ватри», творчі пошуки, здобутки, плани Ігора та його сім’ї.

Січень 1981 року. Кореспондент Б.Гнатовський у публікації «Співай нам, «Ватро»! запитав Ігора: «Ми знаємо, що у Львові на концерти «Ватри» потрапити важко, а як у гастрольних поїздках і де ви гастролюєте? Які у вас нові творчі здобутки?». Ігор тоді відповів:»Часто виступаємо в районах області, перед робітниками і колгоспниками, відпочиваючими всесоюзного курорту «Трускавець», багато гастролюємо по країні. Побували на БАМі, Далекому Сході, Сахаліні. Після новорічних свят, вирушимо в республіки Середньої Азії, потім у Прибалтику, Ленінград. Я зробив декілька пісень на слова Богдана Стельмаха: «Серце олімпійського вогню», присвячену Московській олімпіаді 80, «Щороку і весна і осінь», «Рушимо, рушимо», «Пшеничне перевесло». Пісні ці - про рідний край, красу нашої землі, вірність і любов. Вічні теми, які кожен митець, осмислюючи по-своєму, прагне донести до слухачів. Ось і сьогодні, у новорічний день, ми разом із Б. Стельмахом читачам «Ленінської молоді» даруємо свою нову роботу - пісню «Перший сніг». На запитання кореспондента: «Чи у «Ватрі» співає Оксана Білозір?» Ігор Білозір відповів: «Так, це моя дружина, яка разом із Мар’яном Шуневичем є солістами нашого ансамблю. Оксана мій перший і помічник, і критик. Зрештою, так і повинно бути. Разом творимо пісні, виносимо їх на суд глядачів. Хотілося б дуже, щоб кожна сім’я принесла в цей чудовий, бентежний світ тільки те найкраще, що єднає людські серця, що робить наше життя ще прекраснішим».

Пісню «Перший сніг» уперше виконали дуетом Оксана Білозір та Мар’ян Шуневич у далекому 1981-му. Доніс до читачів «Ленінської молоді» кор. Б.Гнатовськии теж у далекому 1981-му. А в травні 2000-го року в його виконанні цієї пісні на «Цісарській каві» призвела до трагічних наслідків, які забрали із життя мого брата, її творця. Цікаві збіги...

Третій рік «Ватри»... Широке визнання здобули майстерно оброблені Ігорем народні пісні: «Між горами», «Моя мила», «Пішов Іван у полонину косити», «Тече річка», «Чого, козаче, сумний ходиш?», «Чом ти не прийшов?», «Скрипка би не грала», «Ой що ж то за шум учинився?», «Лугом іду».

Навесні 1980 року колектив покидає більша частина учасників. Але художній керівник не тільки сформував новий склад - йому вдалося ступити крок уперед. І знову гастролі у всі куточки країни, республіки, виступи на Українському телебаченні, радіо. З весни 1980-го ансамбль - без мідної групи, замість неї використовують клавішні інструменти: фендерпіано, синтезатор, стренгс. Збереглися традиційні фольклорні інструменти: скрипка, акустична гітара, сопілка, дзвіночки. Докорінно міняється концертна програма, хоч в основі залишається український пісенний фольклор: «Ой там, і горі», «Вербова дощечка», «Ой наступила та чорна хмара», «Іванку, Іванку», «Чи я в лузі не калина була?», «Гей, гей, білий день». Пісні пишуть Ігор Білозір та Олексій Сердюк: «Чарівна бойківчанка» (ще в 1973 році записана московськими «Самоцвітами»), «Вір у любов», «Не треба осені», «Балада про Керч». Співпраця з «Ватрою» стала для Сердюка-композитора, як і Сердюка-інструменталіста, новим, вищим етапом. Пісня «Вінок з барвінку» у «Ватрі» зазвучала по-новому, в обробці у стилі диско, заграла свіжими барвами і «Чарівна бойківчанка». Сердюк-композитор творить пісні без поспішності, не спішить за шлягерами-одноденками. А в Ігора Білозіра - «Чарівний вінок», «Соловейко», «Надивлюсь на тебе», а пісня «Розпитаю про любов» у виконанні Оксани Білозір і «Ватри» звучить на фестивалі «Кримські зорі-81».

Успіх львівської «Ватри» складається з багатьох компонентів: добір репертуару, своєрідне аранжування, композиція програм, ватрівська інтерпретація, відтворення давніх українських пісень: «Гей, гей білий день», «Місяць на небі», «Сива зозуленька», виконані в сучасній манері .із застосуванням електроінструментів, ніби народжуються вдруге. А напівзабутій народній пісні «Колисковій», привезеній з фольклорної експедиції студентами Львівської консерваторії, власне «Ватра» подарувала друге життя. Особливого звучання, задушевності ця пісні набула у виконанні Ніни Матвієнко і всесвітньо відомої хорової капели «Дударик». Ніна Матвієнко виконала «Колискову» після смерті Ігора у Львівській Опері на концерті пам’яті композитора у червні 2000 року. З успіхом і в різноманітних стилях (диско, рок, кантрі) звучать джазові твори.

Іноді їхні елементи тісно переплітаються між собою: народна пісня «Як ішов я з Дебречина» (кантрі), «Рушимо, рушимо» (жартівлива, домінує фендерпіано). Ансамбль враховує і сценічне втілення кожного твору: ніжне, проникливе, з тонким ліризмом, приміром, «Вербова дощечка», «Перший сніг», а у виконанні Ігорем Білозіром пісні «Вівці мої, вівці», помітна внутрішня напруженість виконавця, доповнена відповідним звучанням акустичної гітари, саксофона, альта, фендерпіано. Іскрометно, натхненно, з піднесенням звучить «Пшеничне перевесло», «Верховино, мати моя», «Іванку, Іванку». Спів «Ватри» збалансований, точний, інтонаційно-вивірений (солісти М.Шуневич, Л.Кір, О.Білозір, І.Богдан), кожен має свою манеру виконання. Дуетний спів: О.Білозір - М.Шуневич, Л.Кір - М.Шуневич. Високий професіоналізм демонструють інструменталісти З.Левковський, Ю.Кедринський, О.Сердюк, А.Береза, І.Огар, Р.Штинь, Л.Попадюк. Власне, внаслідок цієї копіткої, наполегливої праці у всіх згаданих напрямах, «Ватра» визначила вже на третьому році існування як професіонального колективу своє, достойне місце на українській, радянській у той час естраді і цим завойовувала аншлаги, полонила серця глядачів, слухачів.

Ще в далекому 1983-му Ігор казав:»Популярну естраду неможна обмежувати тільки розважальними рамками. Вимоги мають бути однаково високі як до пісні естрадної, так і до пісні громадянської. Чим кращий текст, тим краща пісня: хіба є в когось сумніви щодо того? Нашому колективу, та й мені, як молодому композиторові, пощастило. Пощастило мати поруч однодумця, товариша, талановиту людину, чиї вірші напрочуд сучасні, глибоко філософські, щирі, мелодійні Ось уже понад два роки я співпрацюю з львівським поетом Богданом Стельмахом. Богдан завжди тонко відчуває настрій нашого майбутнього слухача, його смаки, уподобання. На мою думку, було б дуже корисно зробити традиційними літературно-музичні зустрічі, на яких молоді митці могли б винести на обговорення товаришів свої твори, посперечатися, запропонувати співпрацю. Створення живої, сучасної мелодії, яка запам’ятовується, - це велика праця, але й велика радість, ми намагаємося вслухатися у те, що нагромаджено пісенними традиціями, шукати нову, гармонійну мову, опановувати сучасні ритмічні структури. Зокрема, при обробках народних пісень прагнемо надавати простій мелодії барвистості звучання, знайти для неї поетичний, вокальний та інструментальний фон, що не порушував би її первісної чарівності. Про результати нашої роботи судити, звичайно, слухачеві. І за традицією, перша наша зустріч відбулася у Клубі творчої молоді ім. В. Івасюка. Ми розуміємо, що популярність, визнання - речі минущі. Прикладів того багато. Непідробний, заслужений успіх може принести лише постійна, копітка праця - саме цим принципом керуємося у своїй творчості».

«М’який ліризм, задушевність пісень, написаних Ігорем Білозіром, завоював їм широку популярність серед молоді уже на той час. На запитання журналіста:«А яка роль Оксани Білозір при народженні і написанні нової пісні відводиться їй, майбутній виконавиці?» у 1983 році вона відповіла:»Під час роботи над новою піснею для жіночого голосу Ігор «прокручує» її частини по кілька разів, з являються якісь нові, кращі варіанти, у чому, звичайно, певна і моя заслуга. Бо ж ми розуміємо одне одного з півслова. І тому вважаю, що краще за мене збагнути глибинний настрій його пісні і краще за мене виконати її ніхто не зможе». Звідки така впевненість? О.Б.: «Мабуть, тому, що такі втішні результати дала наша спільна робота над піснями: «Пшеничне перевесло», «Раз, два, три», «Розпитаю про любов», «Джерело», «По щучому велінню». Він - автор уже близько 30 пісень. Вони звучали в передачах московських радіостанцій, Центрального телебачення, на Далекому Сході, Сахаліні, у Прибалтиці, по всій Україні».

Зауважмо, що ці слова сказані О. Білозір на сьомому році спільного сімейного і на десятому році творчого життя. Скажімо, термін немалий, навіть поважний, для такої впевненості...

П’ять років «Ватрі»... Ватра... Добрий, життєдайний  вогонь, той вогонь, що його кладе батько і мати для свого роду. Щоб у найлютіший холод була у домі радість і любов, чувся дзвінкоголосий дитячий сміх,  мудра оповідь про славу батьків, про майбуття, яке починається у сьогоденні... «Ватра» вже не потребує реклами. За цей час ватрівчани сягнули чималого: стали лауреатами республіканського огляду «Молоді голоси», обласної премії імені О.Гаврилюка. Мають численну аудиторію, палких шанувальників про що й тоді, у третій виступ на сцені столичного палацу «Україна», розповідають сяючі усіма фарбами ранньої осені троянди, жоржини, гвоздики, даровані артистам Львівської філармонії. Нова програма «Ватри» зроблена за дивовижно короткий час. Гість концерту з Красноярська у мікроінтерв’ю розповів: «Я проїздом тут.. Цілий день такий радісний. І все мені добре... Аякже - іду слухати «Ватру». У нас її знаєте як люблять! Часом сперечаємося про різні ансамблі, кому які подобаються, чому... Але коли говоримо про «Ватру», то тут всі в одне: у них є душа пісні!» Влучно підмічено! А ще, усі твори, виконувані у «Ватрі» на доброму професіональному рівні, зі смаком аранжовано керівником ВІА Ігорем Білозіром. Власне, саме тут досить оригінально й надзвичайно привабливо виявив він себе і як хормейстер, і як композитор...

 

«Його музика - це любов, якої він не зраджував»

 

У попередніх числах часопису ми опублікували перші три ексклюзивні інтерв’ю з циклу розмов із сестрою композитора, співака, народного артиста України Ігора Білозіра - Русланою Білозір. Відтак, ми вже розповіли про дитинство, юність, початок творчого шляху, здобутки ВІА «Ватра», художнім керівником якого був Ігор Білозір. Сьогодні ж спробуємо динамічно продовжити розповідь, узявши за основу газетні та журнальні публікації, у яких документально відстежено творчий шлях Ігора та його колективу в різні роки. Нині поведемо мову про подальший творчий етап у «Ватрі», незмінним керівником і натхненником якої був Ігор Білозір.

- Липень-серпень 1985-го. Увесь цей час колектив залишається вірним вибраному творчому шляху: по-сучасному інтерпретувати та пропагувати український пісенний фольклор. Це не лише концерти, численні музичні телефільми, музика до спектаклів, і як результат - неодноразові надання звань лауреатів республіканських конкурсів та інших відзнак...

Ігор в одному з інтерв’ю казав: «Відповідальність колективу зростає ще й тому, що «Ватрі» довірено представляти українську народну пісню на XII Всесвітньому фестивалі молоді і студентів у Москві. На наших концертах будуть посланці з різних куточків планети. Прозвучать обробки українських народних пісень, які вже входили в наш репертуар і котрі вважаємо найбільш вдалими: «Летить галка через балку» на вірші Т.Шевченка, «Ой ти, дівчино, з горіха зерня» на вірші І.Франка, «Сива зозуленько, не літай раненько», «Як ішов я з Дебречина», «Кедь ми прийшла карта». Також підготували декілька нових творів: «Ой у полі криниченька», «Вже сонце низенько», «Та ти гадаш мій, Андрійку», «Моя мила задрімала», «Вертай, дівче». Узявши за основу народну пісню, ми свідомо стали на нелегкий шлях пошуків. Багато поколінь плекало її, передавало нащадкам як найсвятіше. Тому кожна обробка давньої мелодії - це справді нелегка праця, де неприпустимий не те що брак, а й найменша неточність. Зберегти мелодичну основу пісні, її колорит і неповторність донести до сучасника - у тому вбачаємо своє завдання. Кожна перлина фольклору - надбання духовної культури народу, де відбилися і його будні, і мрії. Це правдива історія рідного краю... Крім того, глядачі почують кілька пісень сучасних радянських авторів поповнюючи репертуар сучасними творами, що мають тривку народнопісенну основу, - теж одна із традицій «Ватри». Постійно звертаємось до творчості таких авторів, як І.Поклад, М.Мозговий, І.Попович, Ю.Рибчинський, М.Ткач, П.Дворський, Ю.Ланюк, Б.Стельмах, В.Крищенко, Р.Кудлик, Б.Янівський, В.Камінський, С.Коваленко». Коли журналісти запитували: «Ігоре, Ви теж пишете пісні, що стають популярними і на численні прохання читачів часто друкуються у наших газетах?», він відповідав: «...Дякую усім, хто добрим словом відгукується на мої пісні. Це для мене найбільша винагорода. Кожна нова мелодія -це ще один крок до розуміння народної музики й сучасної естради. Запропонуємо слухачам наших концертів на фестивалі кілька своїх нових пісень - «Ласкаво просимо» на слова В.Крищенка, «Батькове жито» та «Чумацький шлях» - Р.Кудлика. Відбувається оновлення складу. Молоді музиканти, що прийшли, доповнюють «ветеранів»-лауреатів конкурсів Оксану Білозір, Мар’яна Шуневича, Юрія Кедринського, Олега Кульчицького. Молодь працює натхненно, творчо...»

Напередодні фестивалю ватрівчани побували в Києві на гастролях (два вихідні дні, чотири концерти, вщерть заповнена зала (це влітку). Палац «Україна» (це вже четвертий виступ) щирим привітом і бурхливими оваціями засвідчив, що репетиція на очах у вимогливої київської публіки вдалася на славу... Власне обличчя, манера виконання, постійний творчий пошук, високий професіоналізм вокалу та музичного супроводу дає змогу стверджувати, що «Ватра» нині - один із найпопулярніших вокально-інструментальних колективів України.  Саме цей склад «Ватри» гідно представляв українське мистецтво на XII Всесвітньому фестивалі у Москві.

- За шість років існування «Ватри» ми побували, мабуть, в усіх куточках України, виступали в Москві, на Далекому Сході, у Середній Азії. Проте наша остання поїздка до Москви ні з чим незрівнянна... Вона для нас -найголовніший  найвідповідальніший іспит Ми ж бо - повпреди [повірені представники - ред.] українського. У Москві ВІА «Ватра» показала все краще з творчого доробку. Тисячі гостей фестивалю послухали пісні Карпат і Поділля, Галичини і Дніпра, а також пісні народів Радянського Союзу. Це була велика праця і водночас - свято. Кожна пісня «Ватри» - це наше слово за мир, за щастя, за чисте небо, за те, щоб завжди на землі дзвеніли радісні сонячні мелодії...». Додому привезли радість від спілкування з молоддю усіх континентів, упевненість, що таки юнакам та дівчатам до снаги зберегти мир на землі...». На той час, мабуть, єдиний із львівських авторів має таку широку географію виконання і визнання: твори І.Білозіра співають В.Данькевич, Я.Сандулеса, ансамблі «Смерічка», «Гуцулочка», державний естрадно-симфонічний оркестр Української РСР під керівництвом А.Ануфрієнка та естрадно-симфонічний оркестр Укртелерадіо під керівництвом заслуженого артиста УРСР Р.Бабича. «Мамина світлиця», «Джерело» - хвилюючі синівські сповіді, пройняті любов’ю до матері, рідного краю. Над цією темою Ігор та Б.Стельмах працюють далі, розробляючи її поступово, без поспішності. Випускник диригентського факультету і студент композиторського факультету Львівської консерваторії, Ігор тяжіє до великих музичних форм: він автор музики до кількох вистав у Львівському академічному драматичному театрі ім. М.Заньковецької і продовжує працювати над партитурами до нових спектаклів заньківчан. До новорічних свят і канікул дітям дарували казку «Звичайне диво» Є.Шварца, молодого режисера Б.Сусловського, а лейтмотив вистави - любов допомагає нам творити справжні чудеса. Про любов пишуть вірші, складають пісні, а автор вирішив розповісти казку... Вона допомагає молоді побачити всю міць і силу людини, яка вміє кохати і живе на Землі не тільки для свого, а й для спільного добра. Музика до спектаклю, написана молодим композитором .Білозіром, створює музичний еквівалент задумові режисера, вступає у тісну співпрацю. Це був великий успіх автора музики та режисера вистави, яка проходила з аншлагами, легко підносила глядача на крила мрій. Над спектаклем «По щучому велінню» М.Кропивницького працював колектив однодумців, об’єднаних не лише режисерським задумом, а й спільними мистецькими прагненнями та уподобаннями, приміром, імпровізація. Уваги заслуговує музика до вистави композитора І.Білозіра, а також його пісні, написані спільно з Б.Стельмахом у виконанні «Ватри», створюють піднесений настрій, такий потрібний для цієї захоплюючої мандрівки у світ казки. Продовжуючи в наступні роки співпрацювати із заньківчанами, Ігор пише музику до вистав «Декамерон», «Як ледар щастя шукав», «Я дочка твоя, Вітчизно», «Василь Свистун», «Наодинці з долею», «Розорене гніздо», «Олекса Довбуш». Разом із київським кінорежисером Ю.Ткаченком у Львові знімається телефільм «Вечори на хуторі поблизу Диканьки», музику до якого пише Ігор. Робота з режисерами в постановці спектаклів спонукає Ігора до театралізації кожного пісенного номера «Ватри». Як пояснював це сам Ігор, «по-перше - видовищність, гра на сцені збагачують пісенну естраду як жанр мистецтва. З іншого боку - це в характері народної пісні, особливо жартівливої. А ще - нам самим цікавіше працювати над такою піснею, розширюючи рамки власної творчості.

- А як у цей період в Ігора відбувалася співпраця з Б.Стельмахом?

- Оглядаючись назад, Ігор не раз підкреслював, що йому дуже пощастило з поетом, маючи на увазі Б.Стельмаха, на вірші якого гарно клалася музика: ніжно-лірична, колискова, з любов’ю до матері, до землі, до людей, про філософію, сенс життя, а також громадянського звучання. Та в червні 1984 року творча співпраця поета і композитора обірвалася. «Б.Стельмах на Пушкінському вечорі у Львові прочитав вірш, у якому вказувалося, хто є Дантесом сучасної української культури. Ми в той час виступали у Криму. Надходять вказівки: нічого на вірші Стельмаха не виконувати. А потім довгих три роки він не міг з нами співпрацювати, нічого його не звучало в ефірі, зі сцен, зокрема театральні вистави. Згодом ми продовжували допомагати одне одному і до сьогоднішнього дня підтримуємо творчі стосунки...». А ось що про цей період пише Б.Стельмах 2001 року у своїй книжці-посвяті Ігору Білозіру «Світлиця пісень і спогадів»: «А тим часом відклавши папери гуркотіли україножери У високому кабінеті Перший: но от куда мелодії еті? Другий: где он їх бєрьот? Третій: столько етіх слов і нот? Четвертий: что іх так любіт народ? П’ятий: ведь і сам пойот... Шостий: і на концерти прьот... Сьомий: і не первий год... Восьмий: дєло прінімаєт нєжєлатєльний оборот... Дев’ятий: вот, вот...».

- Три роки. Термін чималий для творчості чи розриву співпраці. І не раз треба було ухитрятися, втискуючи пісні (були випадки, що вони звучали як народні, не називаючи автора, але... звучали) крізь щілину компартійної заборони, щоб зберегти обличчя колективу, втримати планку творчого успіху і продовжувати рухатися вперед - тому що була велика відповідальність за збереження колективу, його керівника. І маючи цю відповідальність, пошук продовжується. Ігор з колективом демонструє це на ХІІ Всесвітньому фестивалі в Москві (на пісні Б.Стельмаха в цей період накладена заборона). Ігор про цей період у «Ватрі» висловився: «Як брак кисню. Намітився спад». Але слухач того не відчув. І появляється чимало пісень на вірші поетів В.Крищенка, Р.Кудлика, П.Запотічного... У програмі концертів «Ватри» з являється бандурист-вокаліст О.Стахів як цікавий інтерпретатор народних творів, виконує гострохарактерні фольклорні перлини, багато з яких на сцені давно не звучало.

Літо 1986 року. На суд слухачів виноситься пісня «Ніби вчора» (спершу Ігор написав мелодію, а П.Запотічний створив чудовий текст). Це щира сповідь про життя з його радістю і смутком, любов’ю до матері і тугою. Для своїх концертних програм, казав Ігор, ми намагаємося зібрати ті народні пісні, які ще не звучали на українській естраді, щоб повернулися і розквітли знову прекрасні традиції пісенного фольклору, народні танці та інтермедії. На концерти приходять літні люди, ведуть своїх дітей, навіть онуків. А скільки молоді щоразу поспішає на «Ватру»! І в кожного свої смаки. Кожен хоче почути пісню, написану ніби спеціально для нього... Це, звичайно, дуже складно. Є й інший шлях, набагато простіший за наш: зорієнтуватись на певну публіку, наприклад, молодь від 7-25 і задовольняти тільки її. Але це означає збіднити не тільки себе, а й слухача. Бо з тієї пісенної веселки залишиться тільки один, штучно підсилений колір. Хай навіть найкрасивіший, але єдиний. А ще - потрібна наполеглива праця над словом. Насамперед, пісня повинна мати глибокий зміст. Коли цим нехтують, то виникають композиції, які можна наспівати з одним текстом, потім з іншим, а результат абсолютно однаковий. Отож наш пісенний репертуар дуже важко обмежити певними рамками, помістити в музичну візитну картку». Для Ігора з Оксаною «дарувати своє мистецтво людям - найбільше щастя. Найсильніша наснага - із джерел культури народу. Ми щасливі своєю долею...».

- Крім концертної діяльності по країні, бувала «Ватра» на той час з концертами в «гарячих» точках ...

- Бувала і неодноразово. Крім дворазової поїздки в Афганістан^ яка стала для Ігора незабутньою на ціле життя, були й неодноразові поїздки в Чорнобильську зону. Як наслідок - народилася пісня з Богданом Стельмахом «Зона». Скільки б я не слухала цю пісню, завжди з трепетом, болем і напруженням сприймаю цей твір мистецтва як відповідь творців її на біль, трагізм свого краю. Це одна з найулюбленіших моїх пісень. Вона мною сприймається як гімн-попередження людству... У травні 1986 року ВІА «Ватра» на запрошення Центрального будинку Радянської Армії концертує в Афганістані перед воїнами обмеженого військового контингенту. Перед молодими бійцями, які збагнули високий сенс боротьби і життя, налаштованих на абсолютну правдивість, відвертість, коли усмішка, слово і пісня линуть із глибини серця, коли жоден жест не фальшивий. Ігор з цього приводу казав: «Мали «бойове хрещення» і не одне, кілька разів обстрілювали наш вертоліт, однак без будь-якої шкоди. Ми почувалися під надійним захистом бувалих солдатів, техніки і щойно вивченої бойової пісні. Виступали і перед дітьми в дитячих будинках, де живуть юні афганці, чиї батьки загинули за революцію. Загалом - 30 концертів, і кожен пам’ятається по-своєму. Ми співали в Афганістані не лише нашу традиційну програму, з якою львів’яни, певно, добре знайомі, а й пісні, створені самими воїнами-інтернаціоналістами. Земляки, яких ми зустріли у Афганістані, казали, що концерт «Ватри» став для них немов подорожжю додому...» В Афганістан ВІА «Ватру» скерувало компартійне начальство разом з іншими «культбригадами». Ігор, хвилюючись, казав: «Там біль, там смерть і кров, там щодня за нізащо вмирають наші ровесники і майже діти. Колись за цей злочин кремлівських вождів будуть судити...». Ігор відмовився узяти участь у телепередачі, на якій «за рекомендацією» мав би вихваляти «героїзм обмеженого контингенту», закликати митців до оспівування трагізму...

- «Ватрою» достойно пройдено і з великими переконливими здобутками немалий шлях творчих успіхів. Тож чи були вони оцінені належно державою?

- 5 травня 1986 року Указом президії Верховної Ради Української РСР «за заслуги в розвитку радянського мистецтва надано почесне звання заслуженого артиста української РСР Білозір Оксані Володимирівні - солістці-вокалістці Львівської обласної філармонії. Звістку про присудження почесного звання Оксана зустрічає в Афганістані. У пресі того часу досить широко поінформовано про цю подію. «У «Ватрі» зростав її талант, міцнів голос, лунав усе дзвінкіше, весняніше... «На формування Оксани як естрадної співачки помітний вплив справив Ігор Білозір, її чоловік, випускник Львівської консерваторії ім. М.Лисенка... Добре знаючи виконавські можливості дружини, він допомагав у виборі репертуару, написав чимало творів, що в співацькій кар’єрі Оксани Білозір відіграли вирішальну роль, бо були її піснями. Виразні за мелодикою, характером, образною сферою, вони все ж таки різнилися не лише за змістом, а й засобами художньої виразності. Можна сказати, що кожна пісня у виконанні Оксани Білозір - це одна з фарб її творчої палітри. І, здається, чим більше пісень чуємо, тим багатобарвнішою цю палітру бачимо...». Що з цього приводу говорила Оксана Білозір у 1983 році: «На перших порах свого творчого становлення я орієнтувалась на С.Ротару, Л.Іванову. Тепер наслідування прагну позбутися. Шукаю свого стилю, підбираю пісні, які близькі мені за духом. У тому велику допомогу надає Ігор. Його поради, зауваження щодо манери виконання, інтонування пісні для мене багато значать». Заслужена артистка УРСР Оксана Білозір у 1986 році: «Якщо чарівний світ музики мені допомогла відкрити мама, то ввів у нього Ігор Білозір. Саме зустріч з ним вирішила мою майбутню долю естрадної співачки. Важко навіть уявити, скільки спільної праці передувало нашій дорозі на сцену. Сотні репетицій, проб. Та безмежна любов до пісні і глибоке взаєморозуміння між нами стали запорукою теперішнього успіху...».

- Руслано, а як Ви оцінюєте ці вище наведені цитати з погляду сьогоднішнього дня?

- І з позиції сьогодення, і з позиції тодішнього часу вважаю, що Ігор мав би бути оцінений і відзначений державою насамперед. Але навіть на святкуванні 10-річчя «Ватри», яке відбулося з таким (!) тріумфом, славою, цього державою не було зроблено. А успіхи, здобутки, перемоги колективу, завоювання численних аудиторій у всіх республіках Союзу були більш ніж переконливі і більш ніж очевидні... Замість коментарів, можливо, варто повернутися до слів Б.Стельмаха, наведених раніше. Оцінювали ж здобутки Ігора перед народом, державою ті, хто дуже «любить» українське національне.

- А як Ігор ставився до популярності.

- Популярність, визнання - це не тоді, коли тебе впізнають на вулиці, а коли усвідомлюєш те, що хотів сказати людям, що знайшло відгук у їхніх серцях, зробило їх щирішими. Отже, працював недаремно. Саме тоді до митця приходить справжнє щастя, - казав Ігор. Дорослішаючи, здобуваючи популярність, визнання, Ігор залишався дуже скромною людиною. Визнання для Ігора було насамперед відповідальністю обраного ним творчого шляху. «У будь-якому мистецькому колективі важливо розуміти одне одного з півслова. Часто цікаві ідеї з’являються не в репетиційній залі, а вдома, у парку, коли гуляєш з Оксаною та сином Андрієм. Дружина - мій перший порадник на сцені і в житті». Кор: «І перший виконавець Ваших пісень?» «Бачите, і тут переваги, сміється Ігор, - а коли серйозно, то справді майже всі пісні, які написав, уперше заспівала саме Оксана. Кожен автор прагне мати свого виконавця»...

- На Вашу думку, чи не намагалася «Ватра» спробувати себе трохи в іншому музичному жанрі?

- Якось, коли Ігора запитували, приміром, «Чи не наважується «Ватра» стати рок-групою?», відповідав: «Уже саме існування «Ватри» як колективу, що обрав і є 9 років вірним такому творчому кредо, як сучасна інтерпретація та пропаганда пісенного фольклору й творів сучасних авторів, що мають тривку народнопісенну основу, свідчить про потяг сучасної молоді до фольклору, до джерел культури свого народу. Нашим принципам не зраджуватимемо й надалі, як завжди, будемо трепетно і дбайливо інтерпретувати народну пісню, ставлячи собі за мету насамперед зберегти її мелодику, а вже потім наситити її сучасними барвами, прочитати по-своєму. Адже класика - тому й класика, що кожне покоління сприймає її по-новому, знаходячи щоразу щось свіже, якісь одкровення. І плинові часу, тим більше - впливу моди вона не підвладна. Криниця народної творчості невичерпна, вода в ній - завжди цілюща, жива вода!»

- Стосовно планів на той період Ігор зауважив, що «незабаром вийде, нарешті, платівка-гігант «Ватри». Називатиметься вона «Світлиця» - за однойменною піснею з нашого репертуару». Василь Зінкевич охарактеризував пісню «Світлиця» як вираження її авторами й виконавцем найщирішого, найсокровеннішого, що є у душі людини. Ця тема - вічна, як вічне сонце, небо, земля, як вічна мати... Пісня «Світлиця» - трактування її з позиції сучасності, з висоти нашого двадцятого століття. Маю на увазі не тільки тематичну та ідейну спрямованість віршів, а й музику, характер усього твору. У цій пісні - цілковита щирість. У моєму репертуарі віддавна пісні І.Білозіра і Б.Стельмаха: «Надивлюсь на тебе», «Не сип, мила, скла», «Біла пава», на вірші В.Крищенка «Вірю».

- А як Ви сприймаєте виконання «Світлиці» В.Зінкевичем?

- Уперше виконав «Світлицю» В.Просоленко разом із «Ватрою» і здавалося, що в цьому виконанні це було найкраще (я доволі довго йому надавала перевагу), можливо, тому, що це було вперше. Подана Зінкевичем «Світлиця», пропущена через його душу, напругу голосу сприймається урочисто, хвилююче. Але найкраще, без сумніву є «Світлиця» в Ігоревому виконанні. Слава Богу, що встиг він нам її подарувати. На жаль, в останні роки я рідко чую пісні Ігора у виконанні В.Зінкевича. Можливо, вони перестали його хвилювати, цікавити як митця? Чи з плином часу і певних обставин стали для нього не такими цінними?

На початку березня 1990-го року заслуженим артистом України стає засновник та незмінний художній керівник «Ватри», композитор Ігор Білозір. З цього приводу Ігор у першому інтерв’ю у ранзі заслуженого артиста казав: «Втішений, зніяковілий, вдячний - так, певно, можна передати мої почуття. Цю високу відзнаку адресую і тим багатьом людям, які словом і ділом допомогли «Ватрі» і мені в різні часи, дружню руку і міцне плече котрих ми завжди відчували і відчуваємо: усім тим, хто з прихильністю ставиться до нашої творчості».

У Львівській Опері з цієї нагоди відбуваються святкові концерти... З цього приводу він отримує багато привітань від друзів, артистів, представників влади. Вручаючи посвідчення про надання звання, секретар Львівського обкому Компартії України сказав: «Ось тепер чоловік і дружина прирівнені у званнях» (через чотири роки). Перед тим, восени 1989 року, заслуженим артистом України стає ватрівчанин Мар’ян Шуневич... У Львівській Опері відбувається два концерти з аншлагами, усі вітали Ігора з почесним титулом і з днем народження - йому виповнилося - 35...

- Але, все-таки, що для Ігора було орієнтиром у творчості?

- Ігор завжди знав, чого хоче. Його музика - це його життя, його любов, якої він не зраджував ніколи. Свої позиції відстоював завжди чесно...

 

Ігор Білозір - совість у мистецтві

 

Продовжуємо ексклюзивну розмову з рідною сестрою композитора, співака, народного артиста України Ігора Білозіра Русланою Білозір, для якого вона була «ідеалом жінки: справедлива, чесна, вимоглива, дуже хороший дитячий лікар». У минулих публікаціях ми намагалися розповісти про дитинство, юність, початок творчого шляху, першу любов, здобутки ВІА «Ватра», незмінним керівником якого впродовж багатьох років був Ігор Білозір. Ми, посилаючись на документальні джерела його друзів-журналістів, можливо, далеко не повно, через брак можливостей, змогли розкрити в основному творчі досягнення, здобутки композитора й керівника, окремі фрагменти його особистого життя. Тому сьогоднішня розмова з Русланою Білозір охопить інший бік життя Ігоря Білозіра, але невіддільний від його творчості.

 

«Кожна творча людина, якщо вона на своєму місці, повинна робити добро, а час і люди дадуть йому гідну оцінку. Життя не можна зупиняти на сумній ноті...».

Ігор Білозір

 

- Що спонукало Ігора до створення Музично-мистецького центру «Ватра»?

- 1990 рік - «Пісенний вернісаж» у Києві, палац «Україна», з-поміж кількаста музичних колективів пісня «Многая літа» Ігора Білозіра на слова Богдана Стельмаха завойовує Гран-прі. В одній із розмов Ігор, аналізуючи пройдений шлях, здобутки, визнання «Ватри», говорить - про інший бік життя колективу. Особисто для Ігора як керівника за цей час - «дев’ять доган і два звільнення, мали намір виїхати зі Львова. Завше біля «Ватри» чатувала варта ідеологічна: вловлювали інтонацію, слово, карали, судили, тримали в рамках - за «націоналізм»... Кожен концерт був не стільки явищем музичним як політичним. У поданому колективом музичному матеріалі промовляла сама горда душа народу, жадоба вільно говорити про красу і красиво - про волю. Голосом народу значною мірою була естрада, гаслом - навіть українська «Колискова». На білоруську коляду і мою «Новорічну» на слова Максима Міщенка, виконану в новорічну ніч, стався грандіозний скандал з адміннаслідками. Поливаючи «Ватру» крижаною водою, ансамбль водночас нещадно експлуатували, бо своєю концертною діяльністю, зборами від концертів у всіх куточках та за кордоном (Канада, Угорщина, Польща, Німеччина, США) колектив був економічно вигідний філармонії, бо давав колосальні заробітки.

- На цьому етапі «Ватра» набуває нового обличчя, назрів крок до вищого стрибка у творчості Ігора-композитора та керівника. «Ватра» не для того терпіла, перемагала, боролася, аби стати кооператором для «вибивання» грошей. З цим пов’язана реорганізація у Музично-мистецький центр «Ватра». Менше концертів, більше тематичних програм, запис платівок, зйомок музичних фільмів-масове розповсюдження високоясної музичної продукції. Не матиме Україна власної потужної фірми звукозапису - наша музична культура буде приречена, упосліджена, забута. Не йти за слухачем, а формувати культуру сприйняття, високу музикальність, естетичні смаки. Треба вчитися. Для того їду на кількамісячне стажування до Канади, у США. Потрібна школа менеджерів, школа аранжування. Набуті знання впровадимо у практику нашого Центру. Щоб довкола кожного виконавця гуртувалися талановиті діти, юнь: окремо для вокалістів, окремо для супроводу, також візьмемо курс на народні інструменти».

- З цього приводу Ігор тішився, як дитина, у зв’язку з цим укладена угода з канадською фірмою «Євшан», котра продукує і розповсюджує касети, платівки, компакт-диски, відеокасети із записами лише української музики, охоплюючи всі стилі і жанри, розповсюджує книжки та курси української мови, записи художнього слова. «За тиждень «Євшан» записав і випустив стільки касет «Ватри» й окремих солістів, що нам і не снилося за всі роки існування колективу».Фірма «Євшан» робить усе можливе, аби прорекламувати «Ватру» на світовому рівні. Як завжди, «Ватра» співає пісні, присвячені пориванням нескореного українського духу по обидва боки океану... Ігор зачарований був виконанням його пісні на слова П.Запотічного «Коханий» Квіткою Цісик, він годинами слухав сам (і ми з ним) це неповторне виконання, а запис здійснений фірмою «Євшан». «Чуєш, як увиразнена мелодія, як природно ллється голос, який органічний супровід: потужний, розлогий, легкий і серпанковий. Жодного електроінструмента, форсажу, децибел, що занечищують, отруюють, убивають задушевність мелодії, спотворюють красу, нищать неповторність. Зрима і повчальна екологія пісенності доконче нам потрібна. Очищення нас, самоочищення духовної скарбниці, чиї джерела надихали народ, його геній. Ми замулювали, бруднили, досі ще не вповні схаменулися. Часто вмисне нагадуємо призабуте. На язиці «Із сиром пироги», а ми вводимо в репертуар «би зелене жито, зелене» і для слухача - відкриття, хоч мелодію «десь чув». Подібне і зі мною. При написанні пісні уникаю прямого цитування, але внутрішня пам’ять вирує народними ключами, колоритом, зворотами. І радісно, і важко - знайти себе, а не когось». Так був окреслений стратегічний напрям ММЦ «Ватра».

- Ігор уперше сам вирушає на стажування за океан. Подорож ця була дуже дивна... У Варшаві не виявилося замовленого для нього квитка, по дорозі зустрічаються люди, що хочуть спровокувати в аеропорту Варшави з Ігорем конфлікт, пропадає його багаж, в тому числі й музичний (через тривалий час багаж опиняється чомусь у Москві), Ігор потрапляє у дивовижні історії, що нагадують детективні пригоди і мали закінчитися, очевидно, ще тоді для нього трагічним кінцем, але його встигли попередити...

- Руслано, чи можете пригадати час, коли Оксана покинула «Ватру»?

- Упродовж більш як двох місяців Ігор пробув у Канаді. А в цей час після проведеної операції на сьомий день раптово помирає наш тато. Ігор повертається на похорон тата (17 липня 1990 р.), а через декілька днів від нього йде Оксана.»Все треба робити відразу», - каже Оксана на моє отримання - «У сім’ї ж траур!»... Але чи було це відразу? Адже Р.Недзельського Ігор узяв до «Ватри» на зміну прекрасному гітаристу Ю.Луцейку, яикй виїхав до США десь у 1988 чи 1989 році. Чималий термін... А Оксана пішла до нього в липні 1990 року й пішла відразу. .. .Це був надзвичайно тяжкий період для Ігора, він був розгублений, у якийсь момент навіть зламаний, душа його боліла, а глибокий погляд сірих очей випромінював стан його душі. Сотні «чому?» ставив мені Ігор: «Чому вона пішла?», «Чому помер тато?»... Ми опікувались ним, жили з ним, з Ігорем постійно були друзі, а найбільшою розрадою у цей час був його товариш-клавіша «», що цілими добами, особливо ночами, надривно промовляла «Віщим сном» (сл. П.Запотічного), «Спогадом срібної ночі» (сл. Р.Кудлика), «Голубим снігом» (сл. Г.Канич) та багатьма іншими піснями, імпровізованими інструментальними композиціями та іншими музичними творами. Коли їх слухаєш у виконанні Ігора, не треба ніяких пояснень, щоб зрозуміти, що він тоді відчував... Оксана з Романом справді пропонували співпрацю: Ігор пише для неї пісні, а Роман керує «Ватрою». На що була розрахована ця пропозиція?! На гордість Ігора? І почалися-болісні, тривалі, виснажливі суди... І забули «двоє», що ще донедавна належали не так собі, як більшості, що перебувають на іншій орбіті сприйняття людьми, що не мають права на публічні примітивні характеристики, порівняння, спричинення болю, пошуку найболючіших слабких місць... І появляються у пресі одні за одними під промовистими заголовками інтерв’ю Оксани Білозір, у яких вона поливає брудом Ігора: «Я завжди заздрила щасливим жінкам» (березень 1991 р.), «Я нарешті щаслива» (лютий 1992 р.), «Майже все в житті я почала спочатку» (травень 1992 р.), «Але нема в житті напівціни, напівлюбові», «Ми погано знаємо самих себе (січень 1999 р.)... Кого хоче переконати Оксана у своєму щасті - себе чи читачів цього паскудства? Ми цих відвертих випадів з боку Оксани в родині навіть не обговорювали. Цієї теми з Ігорем я боялася торкатися. Найбільшим моїм прагненням у цей час було ізолювати його від цієї інформаційної атаки з боку ще донедавна «люблячої» людини, (що простежується у Ті словах, вибраних та процитованих нами в попередніх ексклюзивних розмовах. - Ю.П.). А сама я думала, що це паскудство може потрапити колись до рук їхнього сина. Що він подумає? І як йому буде? Адже в цій ситуації йому було найгірше. Розрахунок Оксани був, напевно, на те, що Андрійко був ще маленький, школяр-початківець.

- Як Ви гадаєте, чому Оксана після розлучення з Ігорем не змінила прізвища?

- Оксаниних «одкровень», про які ми згадали раніше, я свідомо не цитую, шануючи світлу пам’ять свого брата. «Я майже все в житті почала спочатку», крім прізвища, яке на той час було символом і добре знаним у світі, і це прекрасно усвідомлювала Оксана, залишаючи собі цей стратегічний шанс. А як же новий чоловік і його гордість? Чи задля майбутнього в сім’ї є свої компроміси?! То ж виходить, що Оксана не все почала спочатку... І навіть трагічна смерть Ігора не спинила Оксану в її деталізованих порівняльних характеристиках першого і другого «великого» кохання...

- А яке взагалі Ваше ставлення до Оксани в різні часи?

- У різні часи ставлення було різне. З нею, як із «братовою» ми свого часу товаришували, допомагали одна одній в побуті, у вихованні дітей, навіть пекли торти... Гарно і задушевно проводили святкування різних родинних дат. Але на хвилі слави Оксана почала мінятися, акцентуючи увагу на собі, поступово відмежовуючись від близьких їй людей. Мама попереджувала Ігора про можливий розрив. Материнске чутливе серце здатне швидше відчуги небезпеку, ніж люблячий чоловік. У сім’ї почали появлятися «друзі», закидали подарунками, у «щирості» яких уже на той момент можна було засумніватися. І «Україночку», написану для Оксани А.Демиденком ще в 1986 році, Ігор не поклав на музику, не написав він її для Оксани, - очевидно, з певних причин, своїх відчуттів в їхніх стосунках на той час. Однозначно, що ставлення моє до цих публікацій було негативне. У цей період я мала гостро виражені почуття до неї за образи, завдані Ігореві. Тим більше, що тоді Оксана не допускала Андрійка ні до нас, ні до бабусі в Радехів. З плином часу я стала спокійніше ставитися до Оксани. На сьогоднішній день вона мені просто чужа людина. І зв’язок з нею - це наш Андрійко, доля якого нам небайдужа. Негативно ставлюся до нових аранжувань Ігоревих пісень, які Оксана почала виконувати після смерті Ігора, називаючи їх «своїми» піснями, навмисне забуваючи про автора музики. Ігор справді заборонив їй співати його пісні після розлучення, маючи на це право і вагомі підстави, прізвища заборонити не міг. Га чому це право після смерті Ігора присвоїла собі Оксана? В одній із публікацій на 9 днів по смерті Ігора «На нас з Ігорем було вилито стільки бруду!» на запитання журналіста, мовляв, у розлученні винні обоє, нарешті відповіла ствердно: «Так, винні обоє!». Кор.: «Навіть з’явилися неймовірні твердження, що розпад сімей Білозірів, Яремчуків, Зінкевичів - справа рук...КДБ». О.Б.: «Вони хіба що могли взятися за Ігора, щоб відвернути його від сім’ї». Усі вищенаведені публікації вважаю слабкістю жінки, а також її подальший життєвий шлях, пошук та реалізація себе, почергове або одночасне заповнення собою різних «ніш»: артистка, викладач, дипломатична академія, народний посол, довірена особа Є.Марчука в передвиборчих перегонах, депутат, дружина, донька, мама, ... Постійна зміна іміджу і пошук нових стилів. Чи можна в тому всьому самовиразитись із повною віддачею і досягнути вершини хоча б в одному? Не в тому сила. А сила в тому, щоб донести свій неповторний і єдиний вогонь до максимальної точки, але свій вогонь! А випади на адресу не просто чоловіка в минулому, а батька їхньої дитини, відомої людини, людини, яка вже є сторінкою історії, національної культури, - це велика зухвалість, нахабство і цинізм. Мораль дипломатичними академіями не здобувається - це генетичний продукт. Нападаючи - захищатися! І при тому використати те, що тобі вигідно на даному етапі. Таку поведінку можу пояснити зароблянням балів для заповнення чергових вигідніших «ніш»... До прикладу: у проміжку до 40 днів по смерті Ігора в телеефірі мусовано прокручувалися ювілейні концерти Оксани Білозір, на який сподівався бути запрошеним ще живий на той час Ігор Білозір, де в підтанцьовках був син Андрій на фоні Оксани. Невже не можна було відмінити ці концерти. Адже на це дивилася мама, бабуся Андрійка. Як їй було? Про це хтось подумав?.. І зі сцени не було мовлено жодного слова про композитора Ігора Білозіра, як і про автора «Чарівної бойківчанки» О.Сердюка. Саме так називався ювілейний концерт...

- Упродовж більш як двох років тривають слідство і судові засідання щодо трагічної загибелі Ігора. Це, безперечно, дуже тяжкий для Вас період. Чи цікавиться цим питанням Оксана? Можливо, допомагає Вам?

- Буду неправдивою, якщо скажу, що смерть Ігора не схвилювала Оксану. Але, (очевидно, з допомогою медитації), вона дуже скоро позбулася цих негативних для неї емоцій. Оксана не цікавиться цією темою, вона їй непотрібна. Боротьба за гідність Ігора - це шлях, потреба нашої родини. Оксана поспішила зайняти чергову «нішу», адже треба спішити жити. Я б сказала словами Ігора: «Лови летючу мить життя! Завтра прийдуть інші дійсність, біль, самовираз, потреба інакше сказати про когось і про себе. Інакше все відчуєш, збагнеш, проспіваєш...»

- А як Ігор реагував на подібні випади у пресі з боку Оксани?

- Ігор про це казав: «Не хочу бруду...Що не сталося б, я вважаю, що сім я у мене є, бо є у мене син Андрійко, якого дуже люблю і цим, думаю, сказано все». Ігор не уподібнювався її шляху. Оксана не дісталася до його глибин, не зрозуміла, але гордий Ігор переважив її своєю терпимістю, уродженою інтелігентністю, адже, читаючи цей бруд, ніколи не давав їй відсіч у той же самий спосіб. Я собі уявляю, як гордому чоловікові було тяжко це читати!.. Що робилося у його душі??? І в тому є його благородство, порядність, його мораль, яка не завжди прочитувалася з лиця. Велелюдний похорон, 200-тисячний потік, багатоголосся хорів, церковних дзвонів стали перемогою Ігора над злом... Похорон Ігора у день народження Оксани - 30 травня..:

- Руслано, давайте повернемося знову до творчості...

- Якщо виділити роботу ММЦ «Ватра», то це є багаторазові стажування та гастрольні концерти у Канаді, США і впровадження цих знань на своїй землі, пошук приміщень під офіс, музичну студію, тривале облаштування музичної студії у Будинку офіцерів, а потім на Львівському обласному радіо своїми руками, разом із друзями, випуск високоякісної музичної продукції фірмою «Євшан», робота з молоддю, пошук солістів. У Центрі працюють піаніст Юрій Бонь, Ігор Богдан, юна Соломійка Урбанович, запис поезії Наталі Давидовської у виконанні Лариси Кадирової, співпраця з дитячим театром «Діти землі» й активна концертна діяльність. Ігор шукає таланти, беручись забезпечити їм студійний запис і його тиражування, організувати виступи за кордоном. «Ці таланти, - казав він, - є, їх багато, нам є що і для себе відкрити, і чим перед світом повеличатися... Ми зможемо здійснити те, що повинні: повернути українській пісні світову славу, те визнання, яке принесла їй Соломія Крушельницька, зробити українську естраду вповні конкурентоспроможною з американською чи італійською. У нас є можливості для того - бажання і люди, ті молоді таланти, які повинні тягнутися до найкращих світових зразків, котрі ще скажуть своє слово, примножать славу українського мистецтва. Воно гідне того.» А Ігор, своєю чергою, вкладом у розвиток цього мистецтва давно ходив серед людей у «народних». Офіційно почесний титул «народного артиста України» Ігореві надано в серпні 1996 року...

- А щодо пісенної творчості композитора?

- Пісня «Від Бога» на сл. М.Ткача (написана «на одному подиху» в Канаді) - це одвічна дума про Україну, посилена ностальгією за рідною землею. Вона була відзначена однією з кращих пісень серед таких, як «Шлях до Тараса» О.Осадчого і Ю.Рибчинського, «Україною» Т.Петриненка. Ігор за короткий час пише цілу низку нових пісень: «Встань, народе мій!», «Слава Україні!», «Голубии сніг», «Білі берізки», «Жовті лілії», «Музика твоїх очей», «Осінь», «Коляда», «Рапсодія», «Сповідь срібної ночі», «Твої очі», «Наш час», «Усміхнись», «Криниця любові», «Гармонія жіночої краси», «Не кажи, що вже пізно» і багато багато інших на слова М. Ткача, П.Запотічного, Г.Канич, І.Гавриха, М.Міщенка, П.Лехновського, М.Хоросницької, С.Брухаля, Г.Гущака, Р.Кудлика. Зробив до тих пісень оркестровки і записав на плівку, виступаючи ще й як соліст-вокаліст. Окрім «Ватри», нові твори взяли до репертуару Назарій Яремчук, Ігор Богдан, Інеса Братущик, ансамблі «Львівські музики», «Кобза», «Смерічка», канадські та американські виконавці.

- Під час святкування 450-річчя міста Тернополя Ігор уперше на Співочому полі виконав пісню «Встань, народе мій!». З нею ж виступив там на підтримку виходу Литви з колишнього Союзу, і багатотисячний мітинг аплодував йому як політику.

Щороку, на початку весни, естрадні виконавці, зокрема й Ігор з «Ватрою», вшановували світлу пам’ять Володимира Івасюка...

- До речі, як Ігор ставився до творчості Володі Івасюка?

- Вони в одні роки навчалися у консерваторії, хоча на заняттях зустрілися лише один раз. Ігор казав:»Я не можу сказати, що музика Івасюка мала на мене безпосередній вплив. Але коли є така особистість, тебе це мимоволі стимулює: «Невже ж я не зможу?» Крім того, так сталося, що я очолив «Ватру» в рік загибелі Івасюка...». Ігор надзвичайно високо шанував його творчість і не міг змиритися з його трагічною смертю. І не погоджувався з тими, які йменували його «продовжувачем» Івасюкової музи. Був надзвичайно скромний до себе - і безмірно співчутливий до інших...

- Руслано, а які Вас охоплюють почуття, коли залишаєтесь наодинці з думками про брата?

- Ми доостанку всіма засобами боролися за життя Ігора, але... в день похорону коли я йшла за його домовиною, я знала, що буду за нього боротися... І цей велелюдний потік, що періодично супроводжувався багатоголоссям хорів і церковних дзвонів над принишклим Львовом, не поєднувався з цинічними, заформалізованими виступами представників влади, частка вини яких у смерті Ігора була очевидна...

Ігор часто приходить до мене у снах, приходить живий, усміхнений, обнімає, цілує у щоку, втішає, заспокоює, підтримує, дає мені сили... І я розумію, який вулкан почуттів великої любові до людей є у його душі... Він цю любов приховував, а почуття виливалися у нього з-під пальців, які народжували нові шедеври, нові віяння у його музиці. Кожна пісня Ігора - це його совість, щирість, чистота, це його справжність... Кожна нова пісня - неповторна і красива, святкова, урочиста несподіванка, це незнані променисті барви, переливи кольорів, нестримне буяння фантазії, це незвіданий плин гармонії, який владно підкорює кожного, хто зануриться у нього. Кожна його пісня - це краса, що пробуджує свідомість людей, кличе їх до внутрішньої розкутості, свободи, збагачує інтелект. Можливо, через це вони перестали звучати в ефірі останнім часом?! Хто може мені відповісти на це запитання: керівники від культури, Спілка композиторів України, мистецтвознавці, радіо- та тележурналісти відомих музичних програм, політики? Можливо, ця музика бездарна, чи може радше небезпечна для тих, кому вигідно тримати український народ у рабстві, покорі, плазуванні? Адже не новина, що справжня музика - це наш дух, це наша державна політика, візитна картка у світ і сприйняття нас світом!

 

Суд над вбивцями Ігоря Білозіра

 

У середу, 7 серпня поточного року колегією Львівського обласного апеляційного суду виголошено повторний вирок у кримінальній справі по обвинуваченню Воронова Д.О. та Калініна Ю.В. за ст. 93 п.«б», «і» та ст. 206 ч. 3 КК України у вбивстві народного артиста України, композитора Ігора Білозіра. Суд засудив Воронова і Калініна, перекваліфікувавши їхні дії зі ст. 206 ч. 3 на 206 ч. 2 в редакції КК 1960 року або по ст. 296 ч. 1 в редакції 2001 року. Крім того, суд перекваліфікував дії Воронова і Калініна зі ст. 93 п.«б», «і» для Воронова на ст. 101 ч. 3 КК України, а дії Калініна^ як посібника на ст. 19 ч.в., ст. 101 ч. З КК України. Підкреслюємо, що це вже другий вирок після скасування попереднього, виголошеного іншим складом суду, проте скасованого Верховним судом 26 лютого ц.р. Цього разу колегією Львівського апеляційного суду зменшено вирок: Воронову - з 15 до 10 років позбавлення волі, Калініну - з 12 до 8. Невдоволеність діями судочинства розпалила львівську громаду, яка тривалий час скандувала під приміщенням апеляційного суду

Сьогодні публікуємо виступ Руслани Білозір,  сестри Ігора Білозіра, виголошений у судових дебатах 31 липня 2002 року:

Уже третій рік ходячи довгими і звивистими лабіринтами слідства, судових засідань, я ставлю собі запитання: чому і за що вбили мого брата? Чи знайду я відповідь на це тяжке запитання, чи зможу пояснити нашій з Ігорем мамі, синові Андрію, чому вибрали для цього злочину саме Ігора і чи буде поставлена крапка в цій ніби простій, на перший погляд, а насправді тонко завуальованій черговій драмі нашої української історії?

Хто ми є?! В якому суспільстві живемо і чи живемо?! Що споживаємо?! І якими є за суттю і призначенням у цьому непростому земному житті?

На всі ці запитання я хотіла би відповісти найперше собі, оскільки жорстока доля торкнулася саме нашої родини.

На одинадцятому році начебто незалежної України відчуваємо активне і наполегливе, дике за формами, але добре сплановане зросійщення, яке за своїми цинічністю та масштабністю перевершило антиукраїнську практику 70-80 років.

Україна є чи то проїзним двором, чи відкритою ареною для кримінально-блатної російськомовної шоу-індустрії. ЇЇ недруги намагаються за будь-що унеможливити духовне відродження українців на грунті національної культури та світової класики внаслідок масового духовного розтління і тим самим унеможливити розбудову держави.

Інформаційний простір України, основні телеканали, преса, книжковий ринок, естрада - захоплено й отруєно. Чужинська духовна експансія усюди без винятку - в кафе, барах, кінотеатрах, у транспорті - звучить погана російськомовна «попса». Те саме в аудіоточках, у відеосалонах. Центральна частина міста, проспекти Шевченка, Свободи всіяні ятками з огидною російськомовною макулатурою: «Я - вор», «Я - бандіт», «Я - валютная простітутка».

Ось вам «новая русская культура» й українська свобода - зневажати заповіти та національний дух великого Шевченка. І це в національно-свідомій Галичині, галицькому П’ємонті, де століттями вирувала та іскрила національна самосвідомість. Вироджується він і стає провінційно-задушливим багном.

Ігор Білозір був «замовлений» у плані загального нищення української культури. Він тяжко заробляв на життя, «крутився на концертах», успішно гастролював за кордоном. А вдома його музику буквально заглушувала експансія паскудства, з якого прозирає культура виродження. «Мнє нє жаль нічєго, мнє нє жаль нікого, потому мнє на сєрдце лєгко». Культура дегенерації.

Злочин, вчинений проти Ігора, народного артиста України, мого брата - це не просто вбивство українського композитора, а цинічне, брутальне приниження української культури, жорстокий текст на національну опірність галичан, свідомість українського кого народу на етапі 10-річної історії незалежної України. Версію побутового конфлікту нам будуть уперто нав’язувати ті, хто не хоче, аби український народ прозрів і збагнув ганебний стан системного виморювання, до якого він доведений в уже нібито незалежній державі.

І Ігореві будуть приписувати депресію, алкоголізм, ледь не самогубче падіння на тротуар. Це ми вже чули не раз і раніше в нашій історії. Методика підлості давно відпрацьована. Стосовно Ігора Білозіра сталося політичне вбивство на національному грунті. Умисне, замовне, колективне і перманентне. Він став жертвою задавненої антиукраїнської дійсності, треба лише абстрагуватися від побутових реалій, що заступають нам зір, і пильніше придивитися до нашої дійсності.

Вибирається день, місце, виконавці, сценарний план послідовних дій злочину, а потім версія за версією, щоб уникнути відповідальності. Прямим виконавцем фізичного знищення Ігора Білозіра є «нова генерація українського чортополоху», убивчий рикошет нашої недавньої історії. Ні, вони «очєнь любят Україну», тільки ненавидять народ, до якого не належать. Або належать, як колишні карателі-душогуби.

Контррозвідник Воронов чудово знав, як зреагують українці на грубий оклик: «Заглохнітє! Прєкратітє пєть! Мєшаєтє слушать!..» і послав до столика, де сидів Ігор, російськомовного дружка - Калініна. Реагування закономірне! Досудовим слідством в обох судових засіданнях доведено, що Ігор не співав, а також встановлено, що Воронов і Калінін знали, що за столиком сидів народний артист України Ігор Білозір, про це їх повідомила офіціантка. На Ігора вказав Гнатовський, мовляв, що це народний артист і ми співаємо його пісню, коли Воронов і Калінін підскочили до столика, за яким сидів Ігор.

Але удару в обличчя Воронов завдає чомусь Ігореві. Цей удар є для Ігора несподіваним, неочікуваним, він перекидається зі стільця, вдаряється потилицею до стіни павільйону, з носа йде кров... Ігор приголомшений...

Для усіх, хто сидів з Ігорем за столиком 8-го травня 2000 року (а їх було, окрім Ігора, п’ять осіб), незрозуміле було, чому удар був завданий саме Ігореві. Цей факт і дотепер є незрозумілий для очевидців, зокрема, й для дружини Калініна О.Пуценко, хоч минуло більш як два роки після трагедії. Вони не можуть того пояснити ні собі, ні судові. Про це ми чули в їхніх показах на двох судових засіданнях. Усі шоковані! Настрій у всіх зіпсований. Через деякий час, заступаючись за товаришів, Ігор встає і підходить до молодиків, простягає руку одному, потім другому. «Ми всі тут відпочиваємо, - говорив він, - ви ще молоді, сьогодні я вам прощаю, але я вас запам’ятав». Руки ніхто не подав, на місце відправляють матюком. Усі розходяться, але Воронов і Калінін наздоганяють Ігора, валять з ніг, продовжують бити, О.Коровицький падає у кущі, Б.Гнатовський заюшений кров’ю. І все це знову відбувається у людному місці! Тут же, біля майдану «Цісарська кава» («Ц.К»). Гнатовський чомусь відправляє О.Коровицького в протилежний бік (бо йшли проспектом спочатку втрьох), і біля прокуратури знову настає кривава розправа. І не подібно це ні на кримінальні «розборки», і не «найшла якась темна енергія». Обидва молодики, добре фізично розвинені, мали виражені переваги над Ігорем і Гнатовським. Зауважмо: смертельні удари були завдані саме Ігореві! Якби на Воронова «найшла якась темна енергія», як він минулого судового засідання намагався пояснити причину завданого Ігореві удару, то поведінка і слова Ігора та його протягнута для примирення рука до них мусили б їх отямитись. Вона отямила б кожного, навіть кримінального злочинця, але не того, хто має завдання вчинити заплановану акцію злочину. Воронов розуміє, що пояснення своєї поведінки, вчинків, як «найшла якась темна енергія», для офіцера спецслужб не є логічним, тому і відмовляється відповідати на запитання у цьому судовому засіданні! Як і чим можна це пояснити? Ігор не співав, на удари ударами не відповідав, простягнув руку на знак примирення, заступаючись за товаришів. А в декількох епізодах нападу Воронов і Калінін смертельні удари завдають саме йому. Ситуація настільки алогічна, що пояснення може бути лише одне: убивство політичне, сплановане наперед і давно! І людне місце в центрі міста потрібне було Воронову для демонстрації перед російськомовною публікою сили агресії і переваги над українцями, хто є господарем і хто диктує права в центрі Львова?! Адже все це фіксувалося на відео. І свій офіцерський хист, вправність можна було б продемонструвати перед тими, хто замовив цей злочин. Це ж його кнайпа, він живе за 20 метрів від неї, можна сказати, придворна «Цісарська кава» для офіцера Воронова.

І компанія гітариста не є випадкова в цей вечір напередодні 9 травня 2000 року. Зауважте, що всі вони з’являються на «Ц.К.» після 22.00, коли має розпочатися дійство Воронова. У цих компаніях - військовослужбовці, охоронці. Семенюк, скажімо, військовослужбовець - капітан, живе аж на проспекті Червоної Калини, а приїжджає до центру близько 22.00, згідно з його показами, запрошує гітариста Віщура на каву до «Ц.К.» і стверджує, що їх було тільки двоє. Віщур у своїх показах каже, що троє. В цій компанії постійно пересідають зі столика за столик. Це триває протягом багатьох годин, майже до ранку. О 24.00 торжествують перемогу - лунав голосний спів та овації з цього приводу, це був час, коли відбулася остаточна розправа над Ігорем біля прокуратури.

В одній з газет Т.Нікітчин, власниця «Ц.К.», повідомила, що в компаніях Воронова і Калініна було дві жінки, згодом вони запросили гітариста, аби він для них співав. Вони частували Віщура пляшкою горілки (про це він каже у своїх показах). Треба наголосити на тому, що співати гітариста Віщура запросили тоді, коли за столиком Ігора вже співали українських пісень. Мотиви ясні. Посилання Воронова і Калініна на конфлікт між гітаристом і компанією, де був Ігор, а Воронов і Калінін втрутились, бо хотіли ніби припинити цей конфлікт. Раз був конфлікт, то і били Ігора і Гнатовського ті, хто конфліктував (тобто компанія гітариста). Але втекли; версія з двома втікачами з проспекту тих, що побили Ігора і Гнатовського біля прокуратури, спростовується слідством. На покази очевидців з компанії гітариста дуже сподівався Воронов (це прослідковується з його міміки, коли ці очевидці давали покази у двох судових засіданнях). Камуфляж з одягом («світле-темне, не пам’ятаю»), цих очевидців встановлює слідство через два-три місяці, на показах цих очевидців будує свій захист адвокат Петрук, хоч давно слідством доведено, що Воронов був у куртці і ним визнано це, він уже того не заперечує - усе доведено. Знаємо і переконалися самі, що таке «правдиві» свідчення у прокуратурі в ході слідства в Галицькому РВ, обласній міліції, де слідчий Туринський фальсифікував слідство (уже відбувся над ним суд із цього приводу); як старший слідчої групи в обласній прокуратурі В.Шимчук наполегливо переконував свідків, що не було ніякої коричневої куртки і схиляв свідків до «світлої і темної футболки», бо так треба було Воронову за його черговою версією.

У статті газети «Факти» за 2.06.02 автори Гринько, Сергієнко роблять спробу «перевести стрілки» з Воронова і Калініна на компанію гітариста: «...Єсть основанія подозрєвать, что істінниє убійци Ігора Білозіра так і нє установлєни (авторам матеріала удалось виясніть із пожелавшіх остаться неізвестнимі, но хороше інформірованних о ходе слєдствія високопоставлєнних сотрудніков міліції)...». «...Дм.Воронов оказался законо-послушним простаком?..».

Яка переконлива допомога слідству високопосадовців-міліціонерів на всіх рівнях і етапах - чи не так?! З цією публікацією я б радила вам, шановний суде, ознайомитися, вона проливає багато «світла» на виконання «прямих» службових обов’язків, оскільки щодо міліції судом будуть ухвалені рішення (згідно з заявленим адвокатом клопотанням).

Даючи покази в досудовому слідстві, Нікітчини стверджували, що знали про факт побиття Ігора Білозіра та Гнатовського 11.05.2000. Але зі слів офіціантів, барменів, оператора І.Колодій кав’ярні «Цісарська кава», які давали покази у попередньому й теперішньому судових засіданнях, відеокасету забирає Нікітчин щодня уранці на перегляд і переглядається оператором на квартирі Нікітчиних, тобто вона (оператор) переглядала відеокасету 9.05.00., оскільки вона працює без вихідних. Такими були її свідчення на судовому засіданні.

Та про події за ніч у кав’ярні «Ц.К.» доповідають власникам офіціанти, бармени, чергові міліціонери, які поставлені для того. А це мало би націлити оператора на уважніший перегляд відеокасети і подій, зафіксованих на ній за ніч. Це ще раз підтверджує той факт, що Нікітчини знали про побиття Ігора Білозіра ще 9.05.00 року, таким чином спростовуються покази Нікітчиних у цій частині

Д.Воронов після безсонної ночі (з 8.05. на 9.05.00.) з «хворою» ногою (отримав забій стопи через те, що копав ногою Ігора, який уже лежав на тротуарі біля прокуратури) приходить вранці на «Ц.К.» оцінити ситуацію і, звичайно, отримує від Нікітчиних відеокасету із записами подій цього вечора на «Ц.К.», або копії касети - інакше чому б він так впевнено запевняв Калініна, що касети вже нема, коли розроблялися чергові версії. І звертається Воронов за «меддопомогою» у травмпункт лікарні швидкої допомоги, а не у 8-му лікарню, яка є ближча до нього (живе Воронов за 20 метрів від «Ц.К.»). Звернення Воронова у травмпункт ЛШМД зафіксовано об 11 год. 9.05.00., тобто відразу після відвідування «Ц.К.». Ігор Білозір у цей час лежав в лікарні швидкої допомоги в 1-й нейрохірургії. Але лікарі травмпункту чомусь не повідомляють слідству факт звернення Воронова у травмпункт, де йому накладають гіпсову лангетку. Чи не дивним є цей факт?

А як зрозуміти таку швидку активність ЗМІ, російськомовних каналів, де з точністю до навпаки спотворюються факти: «националисты убили русскоязычного композитора», мусується, провокується міжнаціональна ворожнеча, у фільмі Ольги Герасим’юк вмонтовуються кадри далекої давнини, що прив’язуються до вбивства, смерті і похорону композитора, а також до погрому «Ц.К.» в день похорону. Цей матеріал цілеспрямовано використовується журналісткою Н.Кондратюк у програмі «Времена» В.Познера з явним антиукраїнським присмаком, де паплюжиться честь і гідність людини, українця, народного артиста України, а це найвище мистецьке звання, символ таланту українського народу. Так хто розпалює міжнаціональну ворожнечу? Кому це вигідно?

Важливе значення у цій трагічній історії мав вибір місця злочину. «Ц.К.» розміщена в центрі міста, два види охорони, чотири відеокамери. Конфлікт на майданчику «Ц.К.» тривав майже півтора години. Відеокамери працювали в режимі автозапису, постійно фіксуючи всі події, що сталися увечері 8.05.00. Тетяна Нікітчин скрізь декларує свої дружні стосунки з Ігорем Білозіром. Якщо б це було так і якби в неї була елементарна громадянська порядність, плівки із відповідними записами були б надані слідству, а воно, своєю чергою, не ходило б свідомо і довго манівцями та постійно заходило у глухий кут.

Натомість, судячи з усього, цілком умисно було знищено вагому матеріальну базу об’єктивності і доказовості подій 8 травня 2000 року на і біля «Ц.К.». Наявність плівок дала б змогу однозначно встановити, які особи були під час інциденту, хто в чому був одягнений, хто розпочав конфлікт, хто до кого і з якими наслідками підходив, скільки було міліціонерів і чим вони займалися, а потім - чи приїжджав міліцейський патруль, знову ж таки, скільки разів, що і як робив, як втручався у ситуацію. Та ще одне з головного - у чому були вдягнені Воронов і Калінін, бо саме довкола того факту розкручувалися основні фальсифікації, що мали на меті заплутати слідство і вигородити учасників розбійного нападу. Мало того, з відеозапису можна було дізнатися, в якому саме одязі повернувся Воронов у «Ц.К.» після його затримання міліцією (йому порадили переодягнутися). І з ким саме до ранку він продовжував розпивати горілку (а то були особи в одностроях!), святкуючи в такий спосіб розправу над відомим українським композитором, про що Воронов знав безсумнівно. З ким Воронов розробляв сценарій? Адже батько відразу прислав високопоставлених міліціонерів у цивільному одязі; офіціантам та барменам на «очній ставці» показували багатьох, але не цього. Про нього говорить все місто, але слідство його особу свідомо не встановлює. Плівки зникли, слідство зробило все можливе і неможливе, аби перевернути всі обставини справи догори ногами.

Відтак настав день похорону Ігора Білозіра 30 травня 2000 року. Його ховали з приміщення Львівської обласної філармонії, якій він віддав багато років свого творчого життя. Тисячі громадян з усієї України прийшли попрощатися зі своїм композитором. Рух був перекритий. У місті оголошено траур. Однак міліція фактично перекрила доступ до філармонії, і величезний натовп людей зосередився у районі проспекту Шевченка - вул. П. Чайковського. Водночас громадські організації влаштували мітинг біля будинку обласної прокуратури, бо саме там, де нині помістили великий металевий вінок на честь Ігора Білозіра, нападники його і добивали. Стався стихійний вибух емоцій. І обурені громадяни кинулися громити «Ц.К.». Діючи продумано, міліція не втручалася, але відеокамери в руках оперативних працівників та відеокамери, встановлені на «Ц.К.», постійно фіксували всі події. Інакше кажучи, відеозаписів розбійної розправи над композитором нема, а от спонтанного викиду громадських емоцій - просимо дуже. Усю ситуацію було спровоковано дуже підступно і вміло.

І саме Т.Нікітчин, уповні використовує події того трагічного дня, перетворюючи їх у велике антиукраїнське шоу. У тому антиукраїнському шабаші беруть найактивнішу участь численні мас-медіа, які з точністю до навпаки змальовують усі події у Львові й сприяють розгортанню антиукраїнської істерії далеко за межами України. І в епіцентрі того вмисного політичного скандалу постійно фігурує-красується Т.Нікітчин, котра скрізь постає як потерпіла власниця «Ц.К.». На телебаченні з’явився фільм О.Герасим’юк, який повністю спотворює обставини та події, що сталися. Журналісти брали інтерв’ю в осіб, які не мали стосунку до загиблого композитора. Скрізь фігурує «потерпіла» Нікітчин, і практично ніде - справді потерпіла сторона чи особи, які могли б змалювати об’єктивно картину. Починається кримінальне переслідування (для того відеозаписів вистачає (!) львівських старожилів, котрі, бачите, громили «Ц.К.». Надходять заяви та позови Т.Нікітчин на громадські організації і газети, які насмілилися об’єктивно висвітлювати події. Заяви та скарги Т.Нікітчин надсилає у Верховний суд, обласну прокуратуру, Президенту Кучмі, у Верховну Раду. Після похорону Ігора Білозіра обласне управління міліції за дорученням прокуратури активно провадить розслідування кримінальної справи за фактом побиття декількох шибок і стільця кіоску кав’ярні «Ц.К.» у день похорону Ігора Білозіра.

У вересні 2001 року Львівський обласний суд нарешті виніс вирок, засудивши Воронова до 15, а Калініна до 12 років ув’язнення. Зрозумілим є прагнення родичів засуджених та їхніх адвокатів домагатися перегляду справи. Плюс постійні інсинуації у мас-медіа, які нав’язливо створюють довкола «справи Білозірара» агресивно-негативне інформаційне поле, перекладаючи все з хворої голови на здорову. І знову скрізь Нікітчин - як «найбільш потерпіла». А що загинув композитор Білозір - тож він чи не сам винен!

На 29 січня 2002 року призначили судовий розгляд справи у Верховному суді України, але засідання відклали, бо суддя-доповідач, бачте, родом із Західної України. Очевидний рецидив антиукраїнських репресій зразка 1937 року. А 26 лютого Верховнии суд у дусі справді ще сталінського правосуддя (!) скасовує вирок щодо Воронова і Калініна, надсилаючи справу на нове розслідування до Львова, де, видається, незабаром, усі будуть зацьковані і пересаджені за позовами Т.Нікітчин. Поки справа перебуває на касаційному перегляді у Верховному суді, Нікітчин не дрімає (а це п’ять місяців!). «Потерпіла» власниця «Ц.К.» подає позов на адвоката потерпілих М.Жолубака, який «порочить» її честь, гідність, ділову репутацію, вимагаючи відшкодування «моральних збитків» у сумі 300 тисяч гривень. Аналогічний позов подає Нікітчин на громадського діяча і багаторічного політв’язня Ірину Калинець, котра була громадським обвинувачем на минулому судовому засіданні, на Р.Новоженця як організатора мітингів, віче, співголів КРУПОЛ, які насмілилися об’єктивно висвітлити події, і на мене через відкритий лист до громадськості, опублікований 30 березня 2002 р. у газеті «Високий Замок».

Використовуючи погром «Ц.К.» у день багатотисячного похорону Ігора Білозіра, Т.Нікітчин балотується у Львівську міську раду у виборчому окрузі N8. І її програма: «Тетяна Нікітчин героїчно перемогла в боротьбі за справедливість та законність із силами, які, використовуючи міжнаціональну ворожнечу, погромили її приватну власність - кав’ярню «Цісарська кава», мали на меті знищити її підприємство. Тому Тетяна Нікітчин добре розуміє і готова допомогти кожному, хто терпить несправедливість та кривду». До того додається фотографія Т.Нікітчин плюс фото погрому «Ц.К.». Чим же, а може ким продиктована така одержима громадська активність, аби не сказати вражаюче політичне блюзнірство власниці «Ц.К.»? Чи могла би так активно і вправно захищати дві побиті шибки і поламаний стілець пані власниця, якби не була прикрита певними силами. Але в цьому вона отримує сприяння та прихильність тодішньої влади. Дії пані Нікітчин були спрямовані на нейтралізацію сил людей, що вперто ідуть до істини: залякати, розкидати, роз’єднати, щоби замовкли... А тим часом Верховний суд скасовує вирок.

Злочин, скоєний над Ігорем Білозіром, його «важке» розслідування оголили і загострили глибокі виразки нашого суспільства, зокрема в правоохоронних органах - та велика кількість міліціонерів (дотичних до цієї кримінальної справи було більш як декілька десятків міліціонерів різних звань і рангів) практично не зробили нічого, аби злочин припинити, а потім його вчасно розкрити згідно своїми службовими обов’язками. Єдине, що вони зробили, то це затримали Воронова і Калініна на проспекті Шевченка, біля прокуратури після побиття - інакше би кримінальної справи взагалі не було. А може, вони їх затримали через те, що був Гнатовський? Чи потрібна нам така міліція? Можливо, громада знайде спосіб навести порядок у суспільстві і захистити себе справедливіше, скоріше і дешевше?! Чи не завдяки Воронову-батьку, полковнику міліції, кримінальна справа виросла в 20-томний історичний епос брехні і фальсифікації? Чи має моральне право полковник-батько служити в органах міліції? Кому він служить? Думаю, що не має він такого права.

А наші Збройні сили? Якщо такі офіцери, як Д.Воронов, є у наших Збройних силах, то й не дивно, що ми маємо трагедію за трагедією і кожна трагічна подія є страшніша за попередню. Хто відповість за це? Хіба позбавлення високих чинів, посад може бути платою за трагічні смерті наших дітей, матерів, батьків? Хто аналізує, які кадри служать у цій армії? Кому вони служать?! Яка їхня мораль? У черговий раз знаходяться способи і застосовуються давно відомі технології, як врятувати «честь мундира». Вважаю, що офіцер Воронов повинен бути позбавлений офіцерського звання.

Не можу не заторкнути питання медицини. 27 років я ношу білий халат і служу людям, стараюся сама і виховую своїх підлеглих носити гідно цей халат і не на словах, а своїм ставленням до людей професіонально служити їм. І парадоксальним є те, що я покарана за це: чому лікар Базієва, нейрохірург, опинилася у трампункті ЛШМД, коли швидка медична допомога привезла в лікарню Ігоря та Гнатовського, чому крутилася так активно біля нього і не зробила фактично нічого для вчасного встановлення діагнозу і вибору відповідної тактики? Тобто вона зробила, але так, як треба було для Воронова, можливо, вона була на зв’язку з Вороновим-старшим. Адже, за правилами, хворого, якого доставляють у травмпункт, оглядає черговий лікар травмпункту, і якщо він вважає за потрібне, викликає консультантів у травмпункт. А лікар Базієва, нейрохірург з 30 літнім стажем, не поставила діагноз черепно-мозкової травми, тому в Галицький райвідділ був переданий діагноз легких тілесних ушкоджень. Якби, за правилами, Ігора оглянув лікар травмпункту (а Ігор у травмпункті непритомнів, діагноз при скеруванні лікаря швидкої допомоги був «тупа травма живота», скарги після прибуття були - болі в серці), то, можливо, викликав би для консультації реаніматолога, можливо, Ігора госпіталізували би в реанімаційне відділення відразу і дотримані були б усі режимні моменти (ліжковий режим), і лікування він би отримав одразу. Але він потрапляє чомусь у руки нейрохірурга Базієвої (за її показами в суді). Лікар швидкої медичної допомоги, який доставляв Ігора та Гнатовського, спростовує покази Базієвої. То кому служать такі лікарі? «У нас тут багато криміналу», - каже Базієва. Лікар Анросюк приховує від слідства звернення Воронова, зроблено 9 травня 2000 року об 11 годині і виставляє діагноз: забій стопи, бо це теж не було потрібно Воронову.

Дотичним до медицини є експертиза: експерт з історії хвороби Ігора Білозіра прив’язує експертизу лише до одного завданого удару (смертельного удару), не аналізується сила завданого удару, швидкість прискорення, з яким падав Ігор, не беруться до уваги інші тілесні ушкодження (забій серця, легень), не враховуються скарги в лікарні, болі в серці і в подальшому динаміка цих скарг і клінічних проявів, динаміка клінічних проявів у легенях. Після смерті Ігора історія хвороби представлена слідству аж у середині липня. Чому?! І знову ми продовжуємо рятувати честь лікарського «мундира», зсилаємося на авторитетну комісію з Києва (це ми вміємо робити!). І появляються раптом в Ігора численні фонові захворювання, але чомусь аж у червні, після смерті. Тільки як пояснити, що після панатомічного дослідження тіла Ігора в день смерті 28.05.00. головний лікар лікарні сказав мені, що всі органи в Ігора здорові, міг би жити сто років, якби не тяжка черепно-мозкова травма. І не захотіла авторитетна комісія «професіоналів» запросити хоча б сестру-медика для деяких уточнень, яка була присутня на всіх консиліумах і простежувала динаміку скарг Ігора та динаміку клінічних проявів.

Про культуру, її стан, стан нашої естради я би хотіла сказати словами Ігора, не перефразовуючи їх:

«...З 90-го року в музиці почалася, так би мовити, новітня історія, вельми сумна на мій погляд. Публіка здебільшого просто не відрізняє доброї музики від поганої. У музикантів пропали стиль, професійна гордість. Немає різниці між артистом і «партачем», між мистецтвом і дешевою самодіяльністю, між концертом і весільною халтурою, між «фанерою» і живим виконанням...».

«...Багато чого тепер робиться не заради музики, а заради грошей. На Заході на це вже давно перехворіли і повернулися до живого виконання і живої музики. Я уважно слухаю радіо, переглядаю телепрограми і серцем відчуваю, що наша естрада - у стані глибокої кризи...».

«...Хлопці, які пройшли школу «Ватри», по нинішній день не розуміють, як професіональний артист може виходити на естраду під фонограму. Для мене особисто це, як тюремна камера».

«Таке враження, що професіональні композитори на естраді вже нікому не потрібні - тепер усі самі собі поети, композитори, автори музики, аранжувальники. Студії перетворилися на фабрики для штампування хітів. Я не проти комп’ютера - це дуже полегшує муки композитора, але він не повинен диктувати стиль і манеру виконання. Гарний голос в Україні - нехитра річ. Голосистих у нас багато, а от справжніх співаків мало, адже це дуже складна професія...»

«Слухачу нав’язують примітивні мелодії і він вважає, що в Україні нічого кращого нема. Рецепт усіх тих шоу однаковий: береш світло, що блимає і б’є в очі, у звучанні якомога більше низьких частот, що тиснуть на психіку. Це давно доведено - звук до максимуму - а там вже можна співати два-три слова: «чи я йду» - «чи ти йдеш». Публіці байдуже, вона впадає в транс, тому стають непотрібними ні партитури пісні, ні її поетична основа. Зверни увагу: на естраді майже нема гарних пісенних текстів. Усі валять риму під ритм і все. Я такої популярності не хочу...».

«.. .Працюю, пишу пісні, інструментальну музику, серйозні твори. На публіку виставляю їх, правда, зрідка тому, що нині організувати концерт - чимало мороки. Великих концертів наразі не планую. Нехай люди досхочу наслухаються фонограм, фальші і кабацьких шлягерів. Цей несмак дуже скоро скінчиться. Він уже кінчається. Я спокійний, бо знаю ціну собі і новим пісням...».

«...Нова влада будує нову історію. У них на диво коротка пам’ять. Не випадає їх від державних справ відривати, нема чого ходити до них, бо жодної конкретної справи вирішити там не можна. Нинішній владі потрібні не друзі, а друзі кишенькові, я ж кишеню не влажу ся...».

«...Я за натурою такий, що дуже болісно все сприймаю. Нині болить особливо за місто, за державу, за багатьох товаришів і друзів, які просто не мають до чого докласти рук. Болить, що втратили ми цілеспрямованість, одержимість, без якої ні пісню не напишеш, ні хати не збудуєш».

«Шкода Львова, який завжди був містом великої культури, величезної традиції. Я боюся, що все затреться, загубиться. Мені шкода, що Львів валиться, шкода, що культура наша стала якоюсь архаїчною, нудною. Всюди - хаос, нема єдності, стрижня, кожен сам по собі; у мистецтві так не можна. І в житті - теж».

«Що б я не робив - це насамперед для жінок, але найперше для мами. Вона для мене свята і я хотів би якнайдовше творити для неї.»

Я довго думала, чи говорити про це, але, думаю, що правильно буде, якщо скажу, бо так думаю, так відчуваю. Безумовними посібниками загибелі мого брата є ганебна слабкодухість львів’ян, що були цього вечора в «Ц.К.». В основі тієї слабкості є рабська психологія як результат багатовікової негативної селекції українського матеріалу - з боку австрійців, поляків, москалів.

Насамперед, люди «у формі», що чергували в кав’ярні, де почалася розправа над Ігорем (його вже вдарили), конфлікт не припинили, а мали би за своїми прямими обов’язками. Натомість вони запрограмували негідників: «Не тут, почекайте, нехай відійдуть».

Інші - теж «у формі» - спершу затримали нападників, а потім їх відпустили. З міліцією обмивалася розправа над Ігорем, а згодом високопосадовцем-міліціонером. Вороновим-молодшим і Вороновим-старшим розроблявся план, як Воронову-сину уникнути відповідальності. Про цей «міліцейський чин» говорило ціле місто...

Ще декілька офіцерів у різних званнях робили все, аби від початку заплутати розслідування, змушували переписувати рапорти чергових «ментів». З їхньої вини Калінін зникає,-аби було на кого все звалити, коли зі сценарію випали два втікачі з проспекту Шевченка.

Та найстрашнішою для Ігора виявилася зрада з боку тих, хто «крутився» біля щедрого мецената того фатального вечора, підспівував, підігрував, а потім залишив Ігора наодинці з бандитами. А вже потім у тих «друзів» почалося випадання пам’яті, а радше - втрата елементарної порядності.

Так, кров Ігора Білозіра може виявитися на багатьох начебто чистеньких руках!

Маємо великі проблеми у правоохоронних органах, Збройних силах, у медицині, культурі; маємо сьогодні глибоку кризу моралі, професійності, порядності, а відтак страшну бездуховність у суспільстві. Звідси чимало наших бід: трагедія стається за трагедією, геноцид у різних його формах і проявах проти українців триває. Маємо хворе і кволе суспільство, і не треба приховувати проблем, а радикально лікувати їх.

Я надзвичайно вдячна цим сивочолим людям із високою мораллю, які, не маючи здоров’я, бо ж держава поставила їх у жалюгідні умови виживання,- у цьому задушливому приміщенні підтримували нас своєю присутністю під час судових засідань. Я дуже вдячна Вам за це! Від нас і від нашої з Ігорем мами низький Вам уклін.

На попередньому судовому засіданні в 2001 році Воронов і Калінін сиділи навпроти нас на дальшій відстані, і я не могла вловити їхнього погляду, і все ж упродовж тривалих судових засідань і до останнього дня, дня виголошення вироку, 28 вересня 2001 року, я намагалася віднайти в цих очах струнку людськості, щоб пояснити причини скоєного ними злочину, і ще сподівалася на каяття, але, на жаль... Від початку цього судового засідання на їхнє каяття я уже не сподівалася, я чітко зрозуміла, що перед нами сидять вороги, а з ворогами інша тактика.

Минулого судового засідання Калінін у своєму останньому слові говорив, що Білозіри заробляють політичні дивіденди і хочуть мати з цього матеріальну вигоду (маючи на увазі суму в розмірі 1 мільйона грн. за завдану моральну шкоду родині Білозірів).

- Калініне, які дивіденди і для чого вони нам, ми ж не в політиці? А моральна шкода, причинена нашій родині, оцінена в один мільйон грн. заявленого цивільного позову за завдану моральну шкоду родині - це абстракція для нас, чому не сім мільйонів чи більше? Не існує суми, яка могла б оцінити завдану мамі Ігора, нам, народові, державі шкоду, і ми прекрасно розуміємо, що нічого від вас не отримаємо. Але хай висить ця сума над вашими головами, може, ви тоді зрозумієте, що натворили. І дотепер на лаві підсудних ми бачимо зверхнього в особі Воронова, цинічного, брутального молодого чоловіка, який має всіх цих людей за «бидло».

Юрію і Дмитре! Мій брат, Ігор Білозір, не змагаючись з вами, переміг вас. Переміг своїм глибоким вродженим патріотизмом, закладеним Богом і батьками, своєю самобутністю, своєю визначальною особистістю. Ігор переміг вас своєю красивою і благородною смертю, і своєю безсмертною музикою.

Шановний суде! Злочин, скоєний над народним артистом України, композитором Ігорем Білозіром, моїм братом, настільки зловмисний і злісний з такими руйнівними наслідками, що держава на ім’я Україна не може потерпіти, щоб їх ігнорували, бо вона загине, якщо вони повторюватимуться.

Я прошу суд покарати злочинців за всією суворістю закону.

Матеріали підготувала Юлія Присяжна,

«За вільну Україну» серпень-вересень 2002 р.

 

 

Народе, встань з колін!

 

У передостанній день весни, 30 травня 2000 року, Львів прощався із видатним композитором-піснярем, народним артистом України Ігорем Білозіром, котрий загинув унаслідок нападу антиукраїнських елементів, що звили собі кубло в самому центрі Львова.

Безумовно, фойє обласної філармонії, де понад 15 років відпрацював Ігор Білозір зі своєю знаменитою «Ватрою», виявилося замалим для десятків і десятків тисяч громадян з усієї України, котрі прийшли віддати загиблому останню шану. Люди очікували годинами, крізь кордони муніципалів доводилося пробиватися мало не силоміць.

Оскільки трагедія сталася на проспекті Т.Г.Шевченка, на якому приміщення облпрокуратури і - поруч облфілармонія, події розвивалися логічним чином. Перший викид негативних емоцій обуреного натовпу зостався біля облпрокуратури, пікетування якої розпочато об 11 годині. Плакати з написами: «Генерала Строгого геть зі Львова!», «Ні - русифікації Львова!», «Колегію у відставку!»  Ідеться про начальника УМВСУ генерала В.Строгого та колегію УМВСУ. Нагадаємо, що ще в липні 1999 року громадсько-політичні організації Львівщини вручили обласним властям вимоги про відставку в повному складі колегії УМВСУ.

Вихід до пікетувальників (вимоги яких оприлюднив народний депутат Олег Тягнибок) прокурора області не тільки не розрядив, а загострив ситуацію. І натовп рушив громити «Цісарську каву», кругову оборону якої тримали понад 50 міліціонерів. Неподалік чатував автобус із «спецназівцями»...

Потім траурна процесія рушила до пам’ятника Т.Г.Шевченкові і на панахиду в церкву св. Андрія. Звідти - Личаківською до Личаківського цвинтаря. Вулиці і площі було всипано квітами. На фасадах будинків - прапори із траурними стрічками. Уміємо ми ховати. Не вміємо шанувати живих, не вміємо шанувати українську державність, даровану після століть мучеництва і боротьби.

На кладовище, знову-таки, не змогло потрапити море людей, котрих, як і при похованні Володимира Івасюка, «відсікали» треновані молодики.

На прощанні промовляли Роман Лубківський, Степан Сенчук, Павло Дворський, Богдан Стельмах та інші. Духовні канти співала капела «Трембіта». Трагічно, що апофеоз Ігоря Білозіра, якому за життя бракувало коштів на оренду філармонійного залу, завершився в грандіозному, усе ж офіціозному дійстві. З іншого боку, справедливо, що влада визнала смерть Ігоря Білозіра політичним убивством. Важливо ще визначити винних.

Прощавай, наш дорогий друже! Вічна тобі пам’ять. Вічного життя твоїм пісням у вічній Україні.

Наступного дня на проспекті Т. Г. Шевченка зникли точки з російськомовною макулатурою та з блатною попсою. Чи почнеться санація Львова та України від чужинецького засилля? Як співав Ігор Білозір: «Встань з колін, народе мій! Встань, помолившись за пісенне сонце України, яке ми втратили.» Сповнимо заповіт Ігоря.

«Молода Галичина» №39 (7800) 1 червня 2000 р.



Создан 05 июн 2011



  Комментарии       
Всего 1, последний 2 года назад
слон 08 авг 2015 ответить
что касается темы развода Билозиров, то эта Руслана вывернула все с ног на голову. Конечно, ясно, что она во всем винит Оксану, сделав из неё монстра. Например: " У сім’ї почали появлятися «друзі», закидали подарунками, у «щирості» яких уже на той момент можна було засумніватися. " - упомянутые друзья были не Оксанины, а Игоря Билозира, и это он их речи слушал, а на Оксану в тот момент ему было плевать. И конечно, сестра не стала упоминать, что ее братец бухал, за что собственно, его Оксана и бросила. И, кстати, памятник ему именно Оксана поставила и в концертах своих она постоянно о нем говорит, и бывшие ватровцы с ней вместе сейчас поют.
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником